Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

Двері відчинилися, і в зал повільно вкотили інвалідний візок. У ньому сиділа літня жінка з прямою спиною й спокійним, утомленим обличчям. На колінах лежав плед, пальці тонко стискали його край. В її очах було стільки стриманого болю, що шум у залі стих сам собою.

Марта одразу зрозуміла, хто це.

Віра Семенівна Зоренко.

Гнатюк теж упізнав її. Його обличчя змінилося миттєво: важність обсипалася, шкіра стала сірою, губи прочинилися, та слів не знайшлося. Куций сів так різко, ніби в нього підкосилися ноги.

Літню жінку підвезли до Марти. Віра Семенівна простягнула руку й міцно, наскільки могла, стисла її пальці.

— Дякую вам, лікарко, — сказала вона неголосно.

Марта відчула, як до очей підступають сльози. Не від жалю — від ваги цього дотику. Перед нею була не фамілія на обкладинці папки, не рядок у звіті, не «побічний ефект». Перед нею була жива людина, чиє життя зламали, а потім охайно сховали під печатками й підписами.

Левицький підвівся першим. Він швидко зрозумів, що мовчати небезпечно, й вирішив рятувати себе.

— Даниле Сергійовичу, це жахливо, — заговорив він із натягнутим співчуттям. — Якщо подібне справді сталося, я приголомшений. Але прошу не змішувати адміністративні питання з лікувальним процесом. Я займався господарською частиною, фінансами, договорами. Медичні призначення — зона відповідальності головного лікаря. Я не міг втручатися в лікування пацієнтів.

Данило повільно повернувся до нього.

— Ви справді розраховуєте сховатися за посадовою інструкцією?

— Я кажу про факти, — поспішно відповів Левицький. — Підписи в медичних картах ставив не я.

— Зате фінансові договори, за якими лікарня отримувала кошти від компаній, проходили через вас. Погодження платежів — через вас. Закриті доплати — через ваші рахунки й довірених осіб. Але навіть це зараз не головне.

Він розстібнув піджак і підняв край сорочки.

Зал ахнув.

На правому боці під ребрами виднілася широка пов’язка. На білій марлі проступили свіжі сліди крові. Марта мимоволі ступила до нього ближче, оцінюючи, чи не розійшлися шви. Їй хотілося сердито наказати йому негайно опустити сорочку й сісти, та вона розуміла: зараз цей жест важливіший за його біль.

— Дві доби тому на заміській трасі на мене напали, — промовив Зоренко. — Мене намагалися вбити, щоб я не доїхав до міста й не довів перевірку до кінця. Нападників уже затримано. Вони дали свідчення про замовників.

Левицький зблід.

— Це абсурд…

— Це матеріали слідства, — відрізав Данило. — Їх оцінять у суді. Але я хочу, щоб колектив почув правду тут. Ваша хірургиня, Марта Степанівна, знайшла мене в машині й урятувала мені життя. Якби вона поїхала, як на її місці вчинили б багато хто, сьогодні ви б, можливо, виголошували свою переможну промову без перешкод.

Він повернувся до Марти. Погляд його став теплішим.

— Я винен вам більше, ніж можу сказати.

Віра Семенівна міцніше стисла руку Марти. По її щоках беззвучно текли сльози: судячи з усього, син не розповідав їй про напад докладно. Для матері це зізнання стало окремим ударом.

Левицький раптом зірвався. Уся його холодна стриманість зникла.

— Це не я! — викрикнув він, тицяючи пальцем у бік Гнатюка. — Я був проти крайнощів! Це він спілкувався з цими людьми, він усе затіяв. І з препаратами теж він. Я тільки підписував те, що мені приносили!

Гнатюк схопився.

— Ти що мелеш, Олеже? — прогарчав він. — Гроші ділили разом, рішення ухвалювали разом, а тепер вирішив одного мене втопити?

— Досить, — сказав Зоренко.

Його голос був негучний, але суперечка обірвалася.

Біля дверей з’явився охоронець, поруч із ним — кілька працівників поліції. Вони зайшли до зали спокійно, без метушні, й від цього те, що відбувалося, стало ще страшнішим для тих, хто хвилину тому вважав себе недоторканним.

— Панове, — промовив Данило, — далі з вами розмовлятимуть уже не лікарі й не інвестори.

Гнатюк спробував щось сказати, але слова застрягли. Левицький опустився на стілець, ніби з нього разом вийняли все повітря. Куций сидів блідий, із мокрим чолом, і дивився в одну точку.

Марта стояла поруч із Вірою Семенівною й тримала її руку. Вперше за довгий час їй здалося, що стіни цієї лікарні чують не лише накази начальства, а й правду…