Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

Він підійшов до трибуни без поспіху. Левицький спробував затриматися біля мікрофона, та Зоренко м’яким, непохитним рухом відсунув його вбік. У залі одразу стало тихо. Навіть ті, хто шепотівся, замовкли.

— Олег Богданович трохи квапиться з висновками, — сказав Данило рівно. — Аудит справді завершено. Але директор був ознайомлений лише з проміжною частиною. Підсумковий висновок виглядає інакше. І стосується він не технічних недоліків, а злочинів.

На сцені хтось закашлявся. Обличчя Левицького застигло, ніби усмішку на ньому закріпили силоміць.

— Два місяці моя команда зіставляла звіти, фінансові документи й медичні дані, — продовжив Зоренко. — Клінічні випробування препаратів самі по собі не є порушенням. Їх можна проводити законно, під контролем, із дотриманням усіх вимог. Але тут контроль перетворили на ширму. За винагороди від недобросовісних компаній керівники лікарні підписували потрібні висновки, приховували тяжкі наслідки й подавали небезпечні схеми лікування як успішні.

У залі піднявся шум. Гнатюк різко випростався.

— Це брехня! — кинув він, але мікрофон був не в нього.

Данило навіть не глянув у його бік.

— Коли перевірка наблизилася до первинних документів, частину архіву спробували зачистити. Але серед співробітників лікарні знайшлася людина, яка відмовилася брати участь у знищенні доказів.

Він повернувся до залу.

— Марто Степанівно Коваленко, прошу вас.

Марта підвелася зі свого місця. На мить ноги стали ватяними. Сотні очей повернулися до неї, і кожен погляд ніби додавав ваги стосові папок, який тримав помічник Зоренка. Вона йшла до сцени, чуючи стукіт власного серця. Усередині все вимагало зупинитися, сісти назад, сховатися в звичній ролі хірургині, яка відповідає лише за операційний стіл.

Та біля самої сцени вона зустріла погляд Данила. Він не підганяв, не просив очима, не тиснув. Просто стояв поруч, і в цьому спокої було більше підтримки, ніж у будь-яких словах.

Марта взяла документи.

— Це оригінальні медичні карти пацієнтів, які брали участь у випробуваннях за останні роки, — промовила вона спершу тихо, потім голосніше. — У них зазначені реальні призначення, динаміка погіршень, результати аналізів, ускладнення й підписи відповідальних осіб. Напередодні Мирон Павлович Куций наказав мені спуститися в архів і відділити саме ці справи. Він вимагав зробити це терміново, без комісії, без реєстрації, після того як Данило Сергійович запросив первинні документи.

Куций схопився з місця.

— Ах ти… — голос у нього зірвався. — Що ти мелеш? Я просив розібрати архів! Звичайна робота! А ти вкрала службові документи й тепер будуєш із себе праведницю перед новим хазяїном!

Залою прокотився невдоволений гул.

— Дайте їй говорити! — крикнула літня медсестра з другого ряду. — Марту Степанівну вся лікарня знає. Вона пів міста з операційного столу підняла. Не їй брехати!

Кілька голосів підтримали її. Шум посилився.

Марта несподівано для себе перестала тремтіти. Куций кричав, червонів, розмахував руками — і раптом став не страшним, а жалюгідним. Людина, яка ще вчора командувала нею, прикриваючись посадою, тепер боялася власних слів.

— Ви не просили розібрати архів, Мироне Павловичу, — сказала вона, дивлячись просто на нього. — Ви наказали відділити карти з тяжкими побічними ефектами, інвалідністю та ускладненнями. Коли я спитала, навіщо така поспішність, ви проговорилися, що ці папки, ймовірно, спалять. Я лікарка. Я вмію читати історію хвороби. І я бачила, як гарні звіти розходяться з реальними аналізами й призначеннями.

Вона підняла одну з папок.

— Люди приходили сюди лікуватися. Вони довіряли нам. А ви разом із керівництвом перетворювали їхні хвороби на зручні цифри для чужих звітів.

Гнатюк підвівся повільно, намагаючись повернути собі колишню важність. Обличчя його було напружене, але голос він зробив майже м’яким.

— Колеги, прошу зберігати здоровий глузд. Перед нами емоційний виступ шанованої, але явно перевтомленої лікарки. Марта Степанівна справді багато працювала, і я розумію її стан. Однак документи могли бути змінені будь-ким. Ми не знаємо, де вони перебували, хто мав до них доступ, хто зацікавлений у цій провокації.

Він повернувся до Данила.

— У вас немає доказів, що я особисто вчиняв якісь протиправні дії. Жодних.

Зоренко трохи нахилив голову.

— Особистих доказів хочете, Вадиме Семеновичу? Добре.

Він зробив знак помічникові біля бокових дверей…