Жінка повірила в смертельний діагноз, аж поки випадково не почула розмову чоловіка про його справжній план
До фабрики вона дісталася після полудня. На прохідній охоронець повідомив: «Наталіє Петрівно, у третьому цеху привід зупинився».
«Передайте Андрію Миколайовичу, що за 10 хвилин підійду». Вона пройшла подвір’ям, вітаючись із робітниками. Із відчинених воріт тягнуло сирою глиною.
За кілька місяців вантажівки так само приїжджатимуть по продукцію, майстри — сперечатися про брак. Тільки її тут уже не буде. У кабінеті секретарка Галина поставила чай і поклала на стіл теку.
«Вадим Романович телефонував, — повідомила вона. — Просив нагадати про вечерю в Кравченків». «Скасуй», — відповіла Наталія.
«Сказати, що ви погано почуваєтеся?» Наталія зняла пальто. «Скажи, що аварія на лінії».
Галина, повна 50-річна жінка з каштановим волоссям і карими очима, затрималася біля дверей. «Вам справді зле». — «Просто не виспалася».
«Тоді хоча б поїжте». — «Пізніше». До вечора Наталія займалася ремонтом приводу й погоджувала постачання глазурі.
Лише одного разу, підписуючи платіжне доручення, вона помітила дату й упіймала себе на думці, чи доживе до кінця року. О п’ятій годині до кабінету зайшов Андрій Миколайович, широкоплечий чоловік з обвітреним обличчям і рідким світлим волоссям. «Запустили», — доповів він.
«Підшипник рознесло. Завтра доведеться зупинити лінію на 2 години, перевіримо вузол повністю».
«Погодьте з відділом збуту. Термінові партії перенесіть на другу піч», — розпорядилася Наталія. Він кивнув, а тоді придивився уважніше. «Ви їдьте додому».
«Сьогодні все втримають». Зазвичай Наталія лишилася б до кінця зміни, однак зараз комір блузки заважав дихати. «Добре», — погодилася вона.
«Подзвоніть, якщо з’явиться проблема». Вона взяла сумку. У машині конверт із діагнозом лежав між щоденником і гаманцем, ніби звичайний діловий документ.
Вадим мав повернутися після сьомої. Наталія розраховувала прийняти душ, сховати папери й придумати, як провести вечір. Однак автомобіль чоловіка стояв біля під’їзду.
У квартирі було тихо. Вона зняла туфлі, повісила пальто й уже хотіла покликати Вадима, коли з кабінету долинув його голос: «Я сказав, вона повірила».
Він говорив неголосно, але двері лишив прочиненими. Наталія завмерла в передпокої. «Ні, Інно, сьогодні тиснути не можна».
«Нехай переварить. Завтра сама розповість мені про діагноз, і тоді я зіграю дбайливого чоловіка». У грудях стало тісно.
Вона повільно поставила сумку на підлогу. Вадим засміявся. «Ця дурепа повірила у свій діагноз, тож усе йде за планом».
«Савченко все оформив переконливо. Там такі печатки, що вона ще лікареві дякуватиме». Наталія притисла долоню до стіни.
Шпалери під пальцями виявилися холодними. Потім вона дістала телефон і ввімкнула диктофон. «Головне, щоб не надумала звернутися до іншої клініки», — вів далі чоловік.
«Я поясню, що часу немає. Скажу: обирай між фабрикою і життям. Вона обере життя».
Із трубки долинув жіночий голос, слів розібрати не вдалося. «Покупець готовий, — відповів Вадим. — Твоя фірма забере землю за потрібну ціну».
«Потім перепродамо ділянку забудовнику, а гроші за її липове лікування підуть на наш рахунок. За місяць вона лишиться без підприємства і доступу до коштів». Наталія заплющила очі.
За дверима людина, з якою вона прожила 15 років, майже весело обговорювала її розорення. «Після угоди вивеземо документи, — додав він. — Якщо почне щось розуміти, буде пізно».
«Савченко випише препарати. Від них вона стане сонною і перестане ставити запитання». Інна знову щось сказала.
«Кохана, потерпи трохи. Скоро все буде наше. Не дзвони мені ввечері».
«Вона може побачити. Завтра зустрінемося в тебе. Так, я теж тебе кохаю».
Розмова закінчилася. Наталія безшумно підняла сумку, вийшла на сходовий майданчик, обережно прикрила двері, потім спустилася поверхом нижче. Лише там дозволила собі вдихнути.
Першою думкою було повернутися, розчахнути кабінет і вимагати пояснень. Але Вадим напевно все заперечував би. Він назвав би розмову жартом, а потім попередив би спільників.
Документи зникли б, підставна компанія змінила б власників, лікар підправив би записи. Вона швидко спустилася до машини й увімкнула запис. Фрази звучали тихо, однак слова про фабрику, лікаря й підставну фірму розбиралися.
Потім вийняла медичний конверт і подивилася на висновок. Її прізвище, підпис Савченка, страшний діагноз — усе було частиною вистави. Сльози з’явилися несподівано.
Вона дозволила їм текти, доки тремтіння не вщухло. Потім дістала серветки, поправила туш і подивилася в дзеркало заднього виду. Помирати збиралася не вона.
Вадим поховає власну свободу й надію на легкі гроші. Наталія завела двигун, об’їхала квартал і зупинилася біля продуктового магазину. Купила хліб, сир, упаковку улюблених чоловікових цукерок, а тоді почекала ще 20 хвилин…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
