Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Тим часом у хаті було тихо. Марфа без зайвих слів встала зі стільця, підійшла до полиці біля печі й узяла глечик.

Налила в глиняний кухоль води — не чаю, не відвару, а простої води. Поставила перед Оксаною на край столу. Оксана взяла кухоль обома руками.

Кухоль зігрівав долоні. Оксана пила повільно, маленькими ковтками, і раптом відчула, що дуже хоче пити. Що, мабуть, хотіла вже давно, просто не помічала.

Марфа повернулася на стілець. Склала руки на колінах.

— То чого ти хочеш? — спитала вона.

Оксана дивилася в кухоль. На дні плавала крихітна травинка, звідкись залетіла, крутилася повільно по колу.

— Не знаю, — сказала вона.

Знову. Те саме слово.

— «Не знаю» — це не відповідь, — сказала Марфа. — Це звичка.

Оксана підвела очі.

— Ти так довго не відповідала на це запитання, що розучилася, — вела далі стара рівно, без натиску.

— Але забути відповідь не можна. Вона там. Нікуди не поділася.

— Звідки ви знаєте? — вимовила Оксана майже із запереченням, а не з питанням.

Марфа трохи схилила голову.

— Я стара, — відповіла вона просто. — Багато бачила людей, які себе загубили. Ти не перша.

Останні три слова впали в тишу хати й щось із цією тишею зробили.

Не виправили, не пояснили. Просто трохи зсунули щось важке. «Не перша».

Оксана не чекала, що це допоможе. Але допомогло. Як допомагає, коли довго думаєш, що заблукала тільки ти, і раптом розумієш, що ця стежка витоптана.

Вона почала говорити обережно, як виходять на лід, якому не цілком довіряють: один крок, стоїш, слухаєш.

— Я хочу… тиші, — сказала вона.

— Щоб ніхто нічого не чекав. Щоб зранку не треба було відразу думати про те, який сьогодні день циклу.

Марфа слухала.

— Це ти хочеш піти від чужого, — сказала вона. — А свого що?

Оксана замовкла. За вікном вітер хитнув гілку горобини, та дряпнула скло й заспокоїлася.

«Свого». Вона думала довго, по-справжньому довго, не поспішаючи заповнити тишу. Марфа не квапила.

Піч потріскувала.

— Я хотіла б знову малювати, — сказала Оксана нарешті.

Сказала й сама на секунду замовкла.

Звідки це вийшло, вона не знала. Не готувала, не вигадувала. Просто вийшло, як виходить повітря, коли нарешті розтискаєш кулак.

Марфа не засміялася. Не спитала, до чого тут це. Не сказала: «Ну, це інше».

— Давно не малювала? — вимовила вона так само рівно, як питала про все інше.

— Років шість, — відповіла Оксана. — Чоловік сказав, що фарби смердять. Я прибрала.

Знадвору десь далеко грюкнула хвіртка. Звук був короткий, чіткий, і знову стало тихо.

— Прибрала фарби, — сказала Марфа. — І що ще прибрала?

Оксана подивилася на неї. Стара сиділа рівно й чекала, без цікавості, без жалю, просто чекала відповіді.

Як чекають, коли людина сама порахує здачу. Оксана почала перелічувати повільно, як відчиняють шухляди, яких давно не торкалися, і трохи бояться, що там щось живе.

— Була подруга.

— Ірина, — сказала Оксана рівно, тримаючи кухоль у руках. — Ми ходили на виставки.

— Іноді просто гуляли, розмовляли. Богдан якось сказав: «Ти з нею дивна стаєш». Я не зрозуміла тоді, що він мав на увазі.

— Але стала бачитися з нею рідше. Потім зовсім перестала.

Марфа мовчала.

— Працювала дизайнеркою, — вела далі Оксана. — Після першого ЕКЗ взяла відпустку на час лікування. Час розтягнувся на два роки.

— Потім якось само собою вийшло, що не повернулася.

Вона перевела подих.

— Читала ночами, завжди, з дитинства. Потім сказали: не можна, треба спати, режим важливий для гормонів. Перестала.

Коротка пауза.

— Хотіла поїхати в інше місто. Давно хотіла, років вісім. Усе відкладала: потім, коли вирішиться, коли стане ясно, коли закінчиться протокол.

Вона замовкла. Кожна з цих відмов, узята окремо, була розумною. Фарби смердять, правда смердять.

Режим важливий, так, важливий. Потім, коли вирішиться, логічно: навіщо їхати з важкою головою. Кожне пояснення трималося саме по собі, міцно, не причепишся.

Але зараз, перелічуючи все це вголос, Оксана бачила не окремі пояснення, вона бачила форму. Те, що вийшло, якщо прибрати все перелічене. Кімната, з якої винесли спершу один стілець, потім другий, потім стіл, потім світло, і в якийсь момент виявилося, що кімната порожня і людина в ній просто стоїть і чекає, сама не знаючи чого.

Це не був чийсь злий умисел. Це було поступове звуження, непомітне, як сідає светр після прання. Марфа дала їй помовчати.

Потім спитала прямо, без підготовки:

— Ти хочеш дитину?

Оксана не відповіла відразу. Дивилася на травинку в кухлі, та все ще повільно крутилася по колу.

— Я хотіла хотіти, — сказала вона нарешті. — Мені здавалося, що, якщо я досить старатимуся, захочу по-справжньому. Що воно прийде. Що я просто ще не дійшла до потрібного місця всередині. І не вийшло…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇