Різне

Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

— Ні. Просто вперта. І якщо ви хочете, щоб я не стала сьомою, вам доведеться іноді виконувати рекомендації.

Він зробив крок ближче. Між ними лишалося так мало відстані, що Марта відчула запах гарячого каменю, води й сандалового дерева, а ще напруження, що йшло від нього майже фізично.

— Я господар цього дому.

— А я лікар. Ваш дім не скасовує моєї професії.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Дем’ян раптом усміхнувся. Не зло, не насмішкувато, а майже по-справжньому.

— Гаразд, доктор. Сьогодні по-вашому.

— Я не воювала.

— Тим небезпечніший ваш талант перемагати без оголошення війни.

Він попрямував до дому. Марта дивилася йому вслід і вперше бачила в ньому не лише владність і руйнацію. У цій людині була глибока рана, і саме вона робила його небезпечним — для інших і для самого себе.

Того ж вечора Марта відкрила закритий архів старих висновків. Папка була позначена як конфіденційна. Усередині були нотатки лікарів, які вже поїхали: напади без ясної органічної основи, спалахи агресії при спробі говорити про минуле, імовірна травматична реакція, відмова від психологічної допомоги. В одному звіті, серед сухих медичних фраз, стояв короткий рядок: «У стані сплутаності кілька разів вимовив ім’я Лілія».

Марта довго дивилася на це ім’я. Воно було написане чужою рукою, але від нього тягнуло живим болем.

Наступного ранку вона зупинила Мирославу біля сходів.

— Хто така Лілія?

Жінка завмерла так різко, ніби Марта торкнулася оголеного дроту.

— Де ви це почули?

— У медичних записах.

— Забудьте.

— Якщо це пов’язано з його нападами, мені потрібно знати.

— Це не те, що лікують, доктор.

— Усе, що завдає болю, можна бодай спробувати зрозуміти.

Мирослава відвернулася.

— Іноді розуміння відчиняє двері, за якими надто багато крові.

Вона пішла, залишивши Марту в прохолодному коридорі. Але ім’я вже закріпилося в пам’яті. Увечері, коли сонце опускалося за стіни, Марта принесла Дем’янові ліки. Він сидів біля вікна, і кімната тонула в сутінках.

— Час прийому, пане.

— Марно.

— Можливо. Але режим усе одно потрібен.

— Слово «потрібен» завжди звучить так, ніби я комусь винен.

— Хоча б собі.

Він повернув голову. Погляд був важкий, але в ньому втома переважала гнів.

— А якщо я собі огидний?

Марта помовчала, добираючи інтонацію.

— Тоді спробуйте зробити це заради того, кому колись було важливо, щоб ви жили.

Пальці Дем’яна здригнулися. Одна таблетка випала з його долоні на килим. Він нахилився, підняв її, але не відразу поклав до рота.

— Ви дивно говорите, доктор.

— Звичайні слова вам не допомагають.

Він довго дивився на неї, ніби вирішував, вигнати чи послухати. Потім усе ж випив ліки.

— Подивимось, Марто Савчук, скільки ви протримаєтеся.

Уночі він знову кричав. Марта стояла біля дверей, не наважуючись увійти. Правила ще висіли над нею невидимим ланцюгом, але серце вже не хотіло з ними погоджуватися. Вона розуміла: доки Дем’ян сам не підпустить її ближче, вона залишиться лише чужою жінкою в білому халаті. А такий біль неможливо лікувати одним халатом.

Уранці в резиденції було тривожно. Слуги говорили тихіше, охорона трималася рівніше, Мирослава виглядала так, ніби чекала неприємного удару. Біля сходів Марта зіткнулася з молодим чоловіком у бездоганному костюмі. У рисах його обличчя вгадувалася схожість із Дем’яном, але очі були іншими — холодними, оцінювальними, без тієї глибокої втоми, що жила в погляді старшого брата.

— Доктор Савчук, — сказав він. — Назар Гордейчук. Брат господаря дому.

— Рада знайомству.

— Мені вже розповіли, що ви наполегливі.

— У моїй роботі це корисна якість.

— З Дем’яном наполегливість може стати небезпечною помилкою.

— Помилка — припинити лікувати людину лише тому, що вона надто впливова.

Назар усміхнувся краєчком губ.

— Ви сподіваєтеся його змінити?

— Я намагаюся допомогти.

— Різниця тонка.

— Для мене — величезна.

Він ледь нахилив голову, ніби поставив подумки позначку.