Різне

Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

— І ще, доктор. У домі його називають тільки паном або паном Гордейчуком. На ім’я — ніколи.

Перший повноцінний огляд відбувся вдень. Сонце било у вікна, але важкі штори були приспущені, і в кімнаті тримався напівморок. Дем’ян сидів біля вікна й дивився в сад так пильно, ніби бачив не дерева, а далеке минуле. Він дозволив виміряти тиск, перевірити пульс, вислухати серце. Мовчав, але стежив за кожним рухом Марти.

— Ви весь час напружені, — зауважила вона, роблячи позначку.

— Це діагноз?

— Поки що спостереження.

— Тоді спостерігайте обережніше.

— Я звикла спостерігати точно, а не обережно.

Він підвів очі. У них майнуло роздратування, але не встигло перетворитися на гнів.

— Попередні зазвичай мовчали.

— Можливо, тому їм було важче вам допомогти.

Пауза в кімнаті стала щільною. Мирослава, що стояла біля дверей, помітно напружилася. Та Дем’ян несподівано відвернувся.

— Продовжуйте, доктор.

Увечері Марта знову сиділа над його досьє. Чим довше вона читала, тим ясніше розуміла: хвороба пана Гордейчука не підкоряється простій логіці. Його тіло реагувало так, ніби знову й знову переживало катастрофу, якої поруч не було. Напади посилювалися в сутінках. Сни повторювалися. У деякі дати стан різко погіршувався без видимих причин.

Вона закрила папку й втомлено потерла перенісся. Горе в багатих людей не стає меншим від розкоші. Просто в нього більше кімнат, де можна сховатися, більше слуг, готових зачинити двері, більше можливостей удавати, ніби нічого не відбувається. Але схований біль не зникає.

Минув тиждень. Резиденція жила за суворим розкладом. Уранці десь дзвонили маленькі дзвіночки, опівдні коридорами ковзали слуги з тацями, увечері білі стіни ставали медовими від західного світла. Дем’ян рідко виходив зі своїх покоїв. Іноді Марта чула його голос — сухий, різкий, майже металевий. Але з нею він дедалі частіше затримував погляд трохи довше, ніж вимагала потреба, і в цій затримці було вже не лише недовіра.

Перший серйозний спір стався наприкінці тижня. Марта прийшла на ранковий огляд і побачила порожнє ліжко. Склянка води на тумбочці була недоторкана, подушка зберігала слід голови, але пацієнта в кімнаті не було.

— Де пан? — спитала вона в охоронця.

— У саду, пані.

— Сам?

Охоронець опустив очі.

Марта не стала чекати виправдань. Вона швидко пройшла через галерею й вийшла в сад. Там було надто багато світла: доріжки з блідого каменю, фонтани, білі арки, жасмин, апельсинові дерева. Дем’яна вона знайшла біля води. Він стояв босоніж на нагрітих плитах, у легкому одязі, просто під сонцем. Обличчя в нього було бліде, губи стиснуті, погляд спрямований кудись за стіни.

— Пане Гордейчук, — різко сказала Марта, підходячи ближче. — Вам не можна перебувати тут без супроводу. Спека, нестабільний тиск, ризик непритомності. Ви це розумієте?

Він повернув голову.

— А якщо мені байдуже?

— Тоді я скажу, що ви чините нерозумно.

Вода тихо падала в чашу фонтана. Дем’ян дивився на неї так, ніби вона порушила не розпорядження, а устрій світу.

— Ви дозволяєте собі надто зухвалий тон.

— Я говорю з пацієнтом, який випробовує не лише власне серце, а й моє терпіння.

— Можливо, я не хочу бути вашим пацієнтом.

— Ви хочете померти?

Він усміхнувся майже спокійно.

— В окремі дні смерть здається єдиним лікарем, який не бреше.

— А мене тоді запросили сюди як прикрасу інтер’єру?

У його очах спалахнуло щось гостре, але замість люті на обличчі з’явився майже живий вираз.