Жодна з медсестер не могла знайти до нього підхід, але проста жінка несподівано змінила все

— Я все ще тут.

Він повернувся. В обличчі було роздратування, але під ним миготіла втомлена цікавість.

— Чому?

— Бо я пообіцяла собі не йти, доки не зроблю все, що зможу.

— Ви хочете рятувати того, хто не просив порятунку?

— Люди не завжди просять саме тоді, коли допомога їм потрібна найбільше.

Він ступив ближче.

— Ви надто багато собі дозволяєте розуміти.

— Ні. Я просто бачу, як ви зачиняєтеся гнівом.

— Досить.

— Огляд не закінчено.

— Я сказав — досить.

— А я сказала — огляд не закінчено.

Біля дверей Мирослава зблідла. Дем’ян стис руків’я тростини так, що кісточки пальців побіліли. Повітря між ним і Мартою натягнулося тонким дротом. І раптом він розсміявся. Спершу коротко, ніби сам не повірив звуку, потім глибше, живіше. Сміх пролунав у кімнаті так несподівано, що Мирослава опустила очі, приховуючи потрясіння.

— Ви неможлива жінка, доктор Савчук.

— Це вже не перша така думка про мене.

— Сьогодні знову перемога за вами.

— Я все ще не граю.

— Шкода. Гра бодай робить покарання схожим на життя.

Коли Марта вийшла, у неї тремтіли коліна. Не від страху. Від відчуття, що вона торкнулася чогось палаючого. Цей вогонь міг зігріти, але міг і спалити.

Мирослава чекала в коридорі.

— Він сміявся, — прошепотіла вона. — Я не чула цього багато років.

— Отже, він ще не пішов остаточно.

Мирослава подивилася на неї з тривожною надією.

— Обережніше, доктор. У цьому домі надія іноді обходиться дорожче за страх.

Наступного дня все почалося з галасу. Мирослава зайшла до Марти без стуку, обличчя в неї було напружене.

— Пан у люті. Він вигнав кухаря, розбив посуд і заявив, що більше не потребує вашого нагляду.

Марта швидко вдягла халат.

— Чудово. Значить, нагляд сам прийде до нього.

— Сьогодні він особливо тяжкий.

— Особливо тяжким буває чоловік, якому зле і який удає, що це сила.

У покоях пахло ліками, гарячим повітрям і розлитим напоєм. На підлозі блищали уламки. Дем’ян сидів біля вікна, стискаючи склянку так, ніби скло мало розкришитися в його долоні.

— Не підходьте.

— Якщо я не підійду, ви поріжетеся.

— Мені байдуже.

— А мені — ні.

Марта опустилася навпочіпки й почала збирати уламки щільною серветкою. Дем’ян стежив за кожним її рухом.

— Чому ви не боїтеся?

— Вам потрібно, щоб боялися?

— Коли люди бояться, я хоча б розумію, що ще на щось впливаю.

Вона підняла голову.

— Змушувати людей тремтіти — поганий спосіб довести собі, що ви живі.

Він відвернувся.

— Ви лікуєте душі?

— Я вмію слухати. Іноді з цього починається лікування.

— Мені не потрібна жалість.

— Я її не принесла. Жалість дивиться згори. Співчуття сідає поруч.

Його обличчя здригнулося. Він різко підвівся.

— Ідіть.

— Ні.

— Це наказ.

— Я почула. Але піду лише після того, як приберу скло й перевірю ваш стан.

Він дивився на неї довго. У цьому погляді були злість, утома й майже дитяча безпорадність, що майнула на мить і тут же зникла.

— Вперта.

— Жива.

Дем’ян повільно опустився назад у крісло.

— Робіть, що треба. Тільки без зайвих слів.

Увечері Марта принесла йому трав’яний настій. Він сидів у саду біля фонтана. Місяць лежав у воді сріблястою плямою, і вся сцена здавалася надто мирною для людини, поруч із якою зазвичай густішала напруга.

— Що в чашці? — спитав він.

— Заспокійливий збір. Без сильних препаратів.

— Ви сподіваєтеся, що трава вгамує мій характер?

— Жінка з характером уже трохи впоралася. Траві лишилося закріпити успіх.

Він подивився на неї, і кутик його губ здригнувся.

— Ваша сміливість колись обернеться проти вас.

— Можливо. Поки що вона частіше допомагає пацієнтам.

Він узяв чашку й зробив кілька ковтків.

— Ви вже порушили багато правил.

— Справді? А мені здавалося, я ще тільки почала.

— Сперечаєтеся. Дивитеся прямо. Відповідаєте так, ніби між нами немає різниці.

— Це скарга чи подяка?