Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Кров відлила від обличчя. Він озирнувся — нікого. Студенти ще спали.

Як фотографія потрапила до його речей? Хто приніс? Оксана мертва. Мала бути мертва. Він кинув її в лісі рік тому. Вона не могла вижити.

Але фотографія була справжня. І почерк — наче її.

— Романе Петровичу, ви в порядку? — Олеся вийшла з намету, позіхаючи. — Ви такий блідий.

— Усе нормально. — Він сховав фотографію в кишеню, витер спітнілі долоні об джинси. — Погано спав.

Удень він почав пити. Дістав із рюкзака флягу з коньяком — для серця — і прикладався до неї дедалі частіше.

Надвечір був на межі. Студенти обговорювали маршрут завтрашнього дня. Олеся щось спитала про рослини.

Роман не розчув.

— Що? — гаркнув він.

— Я спитала про мох… — почала дівчина, але він перебив:

— Скільки разів повторювати? У підручнику все написано. Читати не вмієте?

Олеся відсахнулася, очі розширилися. Решта студентів замовкли, втупившись у викладача.

— Вибачте, — пробурмотіла вона й відійшла.

Роман бачив їхні погляди. Осудливі. Здивовані. Чарівний доцент тріщав по швах, і всі це помічали.

Увечері Оксана прийшла знову. Безшумно, як привид. Дочекалася, поки студенти порозходяться спати, потім підкралася до намету Романа.

У руках — фляга з водою, в яку вона додала настій блекоти. Багато.

Вона вилила вміст Романової фляги, наповнила її своєю сумішшю. Поставила на місце.

Уночі Роман прокинувся з пересохлим горлом. Випив із фляги залпом. Вода здалася гіркуватою, але він списав це на похмілля.

За двадцять хвилин почалися галюцинації. Спершу шурхоти, ніби хтось ходить навколо намету. Потім шепіт — нерозбірливий, але настирливий.

Роман визирнув назовні. Ліс був повен тіней. Вони рухалися, перепліталися, складалися в силуети.

Він побачив її. Оксана стояла на краю галявини. У тій самій легкій сукні, в якій була рік тому. Волосся розвівалося на вітрі. Дивилася на нього порожніми очима.

— Ні! — прошепотів Роман, відступаючи. — Ти не справжня!

Але вона пішла до нього. Повільно, невідворотно.

Роман перечепився об камінь і впав. Вона нахилилася над ним, відкрила рот — звідти полізли черви.

Він закричав.

Студенти вискочили з наметів. Роман сидів на землі, бився в істериці, показував на порожнє місце.

— Ви її не бачите? Вона тут! Оксана тут! — волав він, розмахуючи руками.

— Хто така Оксана? — спитав хтось із хлопців.

— Вона! Вона мертва! Я її… — Роман урвався, зрозумів, що говорить зайве. — Приберіть її! Приберіть!

Олеся підійшла до нього обережно, як до скаженого пса.

— Романе Петровичу, там нікого немає! — сказала вона тихо.

— Брешете! Ви всі брешете! Ви з нею заодно!

Він схопився, вчепився Олесі в плечі, трусив її.

— Ви мене переслідуєте!

Двоє хлопців відтягли його, поклали назад у намет. Олеся плакала. Решта переглядалися.

— Професор божеволіє! — прошепотіла одна з дівчат.

— Треба їхати! — додав хлопець із борідкою. — Просто зараз!

Вони пішли до мікроавтобуса. Завели. Мотор покашляв, захлинувся, стих.

Ще спроба. Ще. Нічого.

— Провід обірваний! — сказав хлопець, зазирнувши під капот. — Хтось навмисне!

Почалася паніка. Всі заговорили разом. Хтось запропонував іти пішки, хтось — лишатися до ранку.

Роман вийшов із намету. Обличчя сіре, очі божевільні.

Він подивився на Олесю.

— Ходімо! — сказав він хрипко. — Я знаю дорогу до села. Приведемо допомогу!

— Але… — почала дівчина.

— Ходімо, я сказав! — гаркнув він.

Олеся озирнулася на інших. Ті мовчали, не знаючи, що робити. Вона нерішуче кивнула.

Роман узяв ліхтарик, пішов у ліс. Олеся пішла слідом. Він ішов швидко, майже біг.

У голові крутилася одна думка: якщо він візьме ситуацію під контроль, якщо доведе собі, що він і досі сильний, і досі владний, страх відступить.

Старий сценарій. Влада над слабшим. Це завжди допомагало.

Ліс зімкнувся за їхніми спинами, поглинувши світло ліхтарика…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇