Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

До поліції йти марно. Минув рік. Які докази? Її слово проти слова шанованого доцента? Засміють. Або не повірять. Або спитають: чому ви мовчали рік?

Закони лісу. Галина вчила: є справедливість людська, а є справедливість природи. У природі хижак не судиться. Його зупиняють.

Оксана спустилася з дерева. Повернулася до хати.

Галина не спала, сиділа біля вікна, плела щось із трав.

— Ну? — спитала стара, не обертаючись.

Оксана сіла навпроти.

— Він повторює. Ту саму гру. Завтра відведе дівчину в ліс. Саму.

— І що ти робитимеш?

— Полюватиму. — Оксана встала, почала збирати з полиць пучки рослин. — Психологічний терор. Витягну його справжнє обличчя назовні. Перед усіма.

Галина схвально кивнула.

— Які трави візьмеш?

— Сушений мухомор — для води, малі дози. Викликає тривогу, параною. Блекоту — для нього окремо, міцніше. Бачитиме те, чого немає.

Оксана складала пучки в полотняну торбу.

— І це. — Вона дістала в’язку полину — гіркого, пахучого. — Для знаків, — пояснила вона. — Щоб він згадав.

Галина встала, підійшла, обійняла її. Рідкісний жест для старої.

— Будь обережна. Загнаний звір небезпечний.

— Я знаю. — Оксана вивільнилася з обіймів. — Я сама тепер звір.

Ніч була тепла, але Оксана вдягла темний одяг, майже чорний, пошитий із грубого полотна. Волосся розпустила — так обличчя гірше видно в темряві. Взяла торбу з травами, ніж за пояс. Підійшла до краю галявини, де спали студенти.

Вогнище майже догоріло, лишалося тільки вугілля. У наметах хропіли.

Оксана дістала з торби пучок трав — суміш блекоти, дурману й чогось іще, що Галина називала травою забуття. Розім’яла в долонях, кинула на жар.

Дим пішов густий, солодкавий. Вітер поніс його до наметів. За пів години всі спатимуть неспокійно, бачитимуть дивні сни.

Оксана стояла на краю світла від жару, в тіні дерев. У руках — новий пучок трав.

Завтра почнеться полювання. І цього разу хижак дізнається, як воно — бути здобиччю.

Наступного ранку червона мітка на сосні зникла.

Роман стояв, дивлячись на чисту кору, де вчора була фарба — чітка стрілка, що вказувала шлях до струмка. Він сам її ставив. Точно пам’ятав.

Провів рукою по стовбуру — нічого, ніби й не було.

— Романе Петровичу, ми йдемо правильно? — спитав один зі студентів, хлопець у м’ятій футболці з логотипом університету.

— Звісно, — відповів Роман, намагаючись звучати впевнено, але голос дав легку тріщину. — Просто… стежка трохи змінилася.

Він не сказав, що не впізнає цієї ділянки лісу. Дерева наче ті самі, але розташовані якось інакше. Або йому здається. Учора вони легко дійшли до струмка, сьогодні блукають уже другу годину.

Група рухалася за ним мовчки. Хтось шаркав ногами, хтось бурмотів собі під ніс. Атмосфера ставала напруженою, студенти починали переглядатися, перешіптуватися.

Роман відчував, як авторитет витікає крізь пальці, мов пісок.

— Може, повернемося до табору й спробуємо з іншого боку? — несміливо запропонувала Олеся.

— Не треба, — огризнувся Роман різкіше, ніж хотів. — Я знаю, куди йду.

Але не знав. Ліс грався з ним. Стежки зникали, мітки пропадали, а знайомі орієнтири — стара береза з дуплом, повалена ялина — раптом опинялися не там, де мали бути.

Надвечір вони повернулися до табору — втомлені й роздратовані. Роман відчував погляди студентів: недовірливі, насмішкуваті. Його компетентність опинилася під сумнівом.

Ніч не принесла полегшення, а новий жах. Роман прокинувся від дивного запаху — гіркого, задушливого. Виліз із намету, засвітив ліхтарик.

Промінь вихопив із темряви пучок полину, прив’язаний до кілка його намету. Не було його ввечері, точно не було.

Він підійшов ближче. Поруч із полином лежали кістки — дрібні, пташині, акуратно викладені колом. А на стовбурі найближчої сосни — свіжі подряпини, глибокі, ніби хтось провів кігтями. Або ножем.

— Хтось із вас це зробив? — крикнув Роман у темряву, але табір мовчав.

Він зірвав полин, жбурнув у згасле вогнище. Серце калатало.

Хтось зі студентів знущається? Чи тут є хтось іще?

Уранці він знайшов фотографію. Вона лежала в спальному мішку, просто біля подушки. Стара, вицвіла, але впізнавана.

Дівчина на фотографії стояла на тлі університету, усміхалася. Світле волосся, легка сукня.

Оксана. Рік тому.

Роман упустив знімок, ніби обпікся. Підняв тремтячими руками. На звороті вуглиною була виведена одна фраза: «Пам’ятаєш?»…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇