Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Ліхтарик у руці Романа тремтів, промінь стрибав по стовбурах дерев, вихоплюючи з темряви то вузлуватий корінь, то низько звислу гілку. Олеся йшла слідом, спотикаючись, хапаючись за його рукав. Він вів її все глибше в ліс, туди, де дерева стояли так щільно, що небо перетворювалося на вузьку щілину між кронами.

— Романе Петровичу, ви впевнені, що це правильна дорога? — спитала вона, задихаючись. — Ми вже пів години йдемо.

— Упевнений, — кинув він через плече, але голос звучав напружено.

Його руки тремтіли не лише від утоми. Щось не давало спокою. Тіні здавалися надто живими, шурхоти — надто близькими.

Він постійно озирався, вдивлявся в темряву, чекаючи побачити її — ту дівчину з галюцинації. Або не галюцинації.

Вони вийшли в глуху хащу, де навіть місячне світло не пробивалося крізь гілля. Повітря тут було важке, пахло сирою землею й гнилим листям.

Олеся зупинилася.

— Досить, — сказала вона, і в голосі з’явилися сталеві нотки. — Ми йдемо не до села. Ми просто блукаємо.

Роман обернувся. Подивився на неї: дев’ятнадцять років, світле волосся розтріпалося, на щоках бруд, в очах страх, але ще й упертість.

Щось усередині нього сіпнулося — суміш роздратування й бажання підкорити, зламати цю впертість.

— Стій, — сказав він, роблячи крок до неї. — Ми маємо поговорити.

Олеся відступила.

— Про що?

— Ти мені подобаєшся, розумієш? — Слова вилетіли самі, ніби хтось інший говорив його голосом. — Я звертаю на тебе увагу не просто так. Ти особлива.

— Що ви верзете? — Олеся зробила ще крок назад, наступила на сучок, той хруснув під ногою. — Романе Петровичу, вам потрібен лікар. Ви не при собі.

— Я цілком при тямі! — гаркнув він, схопив її за зап’ясток. — Просто вислухай мене.

У цю мить із лісу вийшла вона. Безшумно, ніби матеріалізувалася з повітря.

Темний балахон, розпущене довге волосся, що закривало половину обличчя. Босі ноги не видавали жодного звуку на прілому листі. Рухалася вона як тінь — плавно, невідворотно.

Роман обернувся на рух. Промінь ліхтарика вихопив силует.

Він не впізнав її відразу, побачив лише постать — дивну, нелюдську у своїй нерухомості.

— Забирайся! — загорлав він, відпускаючи Олесю й спрямовуючи ліхтарик на незнайомку. — Не твоє діло. Іди звідси!

Оксана не відповіла. Не ворухнулася. Просто стояла й дивилася.

Волосся закривало частину обличчя, але очі було видно — порожні, холодні, як у звіра, що вивчає здобич перед стрибком. Не було в них нічого людського: ні гніву, ні жалю, ні навіть ненависті. Лише крижаний спокій хижака.

Олеся відчула цей спокій раніше за Романа. Щось первісне всередині неї відгукнулося на цей погляд — інстинкт жертви, яка зрозуміла, що поруч хтось вищий у харчовому ланцюгу. Вона завмерла.

Оксана заговорила. Голос тихий, але кожне слово чулося виразно, ніби ліс замовк, щоб не заважати.

— Іди стежкою ліворуч, — сказала вона, не відводячи погляду від Романа. — Там буде галявина. Чекай мене там. Не озирайся.

У голосі бриніла сталь. Не прохання — наказ.

Олеся інстинктивно кивнула, відступила, розвернулася й побігла. Гілки шмагали по обличчю, коріння чіплялося за ноги, але вона бігла, не зупиняючись, не озираючись.

Роман ступив крок до дівчини, що тікала, крикнув:

— Стій! Повернися!

Але Оксана перепинила йому шлях. Стала між ним і стежкою. Не загрозливо, не агресивно — просто стала. Як стіна.

Роман зупинився за крок від неї. Промінь ліхтарика тремтів на її обличчі. Він бачив риси — знайомі, але змінені.

Вилиці стали гострішими, губи тоншими, шкіра засмагла, ніби вона місяцями жила просто неба. Але очі… Очі були інші. Зовсім інші.

— Хто ти? — спитав він, намагаючись тримати голос рівним.

Оксана мовчала. Просто дивилася. Не кліпала. Навіть дихання не було чути.

Ніби перед ним стояла статуя, витесана з темного каменю. Мовчання тиснуло. Роман відчув, як серце калатає дедалі швидше, як пітніють долоні, як пересихає в горлі.

Він ступив назад.

— Я спитав, хто ти? — повторив він, але голос уже не звучав упевнено.

Оксана зробила крок уперед. Один. Повільний, вивірений. Боса нога опустилася на землю беззвучно.

Роман відступив знову. Ще крок. Ще.

І тут промінь ліхтарика впав їй просто в обличчя, і він побачив очі. Ті очі. Він знав їх.

Бачив колись — повні захвату, довіри, наївності. А тепер у них була порожнеча. Крижана, безмежна порожнеча.

— Не може бути! — прошепотів Роман.

Ліхтарик випав із руки, покотився по землі, промінь закрутився, освітлюючи коріння, каміння, її ноги.

— Оксана? — Голос зірвався на останньому складі. Руки почали тремтіти самі собою — не від холоду, від усвідомлення.

Вона жива. Вона тут. Увесь цей час вона була тут, у лісі, спостерігала, чекала.

— Ти! Ти мала померти…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇