Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Вона повернулася до хати. Порожньої тепер: тільки рипіння дощок під ногами, шарудіння мишей за піччю, цокання старого годинника на стіні.

Але самотності не було. Ліс став її домом, її родиною, її силою. Вона відчувала це в шелесті листя, у запаху сирої землі, в холодному вітрі, що влітав у відчинене вікно.

Минув тиждень. Оксана жила, як жила Галина: збирала трави, готувала відвари, приймала селян із їхніми бідами й недугами. Життя тривало, попри все.

Одного ранку, коли небо було сіре й низьке, обіцяючи дощ, до хати підійшла жінка. Молода, років двадцяти п’яти, у потертій хустці й вицвілій сукні.

На обличчі синці: свіжий під лівим оком, старий, зеленкуватий, на щоці. На руках вона тримала дитину, хлопчика років трьох — блідого, з гарячим чолом і важким диханням.

Жінка зупинилася біля хвіртки, не наважуючись увійти. Оксана вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. Подивилася на гостю й одразу все зрозуміла.

Бачила таких раніше. Надто багато разів бачила.

— Заходь, — сказала Оксана, кивнувши на двері.

Жінка ступила крок, зупинилася, подивилася на Оксану з надією й страхом водночас.

— Я чула, ви… ви травами лікуєте, — мовила вона, притискаючи дитину до грудей. — Мій хлопчик захворів. Жар у нього третій день. А в мене… Чоловік грошей не дає. Каже, саме мине. Але не минає.

Оксана спустилася з ґанку, підійшла ближче. Торкнулася чола дитини. Чоло було гаряче, майже пекуче. Хлопчик схлипнув, уткнувся обличчям у плече матері.

— А синці звідки? — тихо спитала Оксана, дивлячись на обличчя жінки.

Та відвела погляд, прикусила губу.

— Упала, — пробурмотіла вона.

— Не бреши мені. — Оксана взяла її за руку — обережно, але міцно. — Я знаю, який вигляд мають сліди від падіння. А це сліди від кулака.

Жінка схлипнула, по щоках потекли сльози.

— Він… він п’є. Коли п’є, б’є. Я хотіла піти, але куди? Рідних немає, грошей немає. А тепер ще й Михайлик захворів, і я не знаю, що робити.

Оксана подивилася на неї — на синці, на перелякані очі, на дитину в руках. І в цю мить зрозуміла, навіщо пройшла через усе, що пройшла.

Навіщо Галина врятувала її, навіщо вчила, навіщо передала знання. Не заради помсти. Заради цього — щоб допомагати тим, кому більше нікуди йти.

— Полин вижене зло з твого дому, мед загоїть рани, — сказала Оксана, беручи жінку за руку й ведучи до хати. — Заходь. Я допоможу.

Вони увійшли в теплу хату, де пахло травами й димом.

Оксана всадовила жінку на лаву, взяла дитину на руки. Хлопчик подивився на неї великими очима, схлипнув, але не заплакав.

— Зараз, — прошепотіла Оксана, гладячи його по голові. — Зараз стане легше.

Вона поклала дитину на ліжко, почала готувати відвар. Взяла з полиці синій горщик, червоний, зелений. Змішувала трави, розтирала в ступці, заливала гарячою водою.

Рухи були впевнені й точні — саме так учила Галина. На столі поруч лежали пучок полину й банка меду.

Гірке й солодке. Вигнання зла й зцілення. Два начала, які тепер були її суттю.

Оксана схилилася над дитиною, піднесла чашку з відваром до його губ. Хлопчик випив — повільно, кривлячись від гіркоти, але випив. За якийсь час його дихання стало рівнішим, а жар почав потроху спадати.

Зло колись породило її нову сутність, зламало стару Оксану й створило нову. Але вона не стала злом. Вона переплавила його в ліки для себе й для інших.

І тепер ці ліки допомагали тим, кому більше нікуди було йти. Жінка дивилася на неї з вдячністю. Оксана не відповіла їй поглядом, просто й далі працювала, змішуючи трави для наступного відвару.

Ліс вибрав її. Тепер вона була його голосом. І цей голос говорив одне: захищати слабких, лікувати поранених, виганяти зло.

Полин і мед. Гіркота й солодкість. Справедливість і милосердя. У її руках обидва начала нарешті набули рівноваги й стали цілющою силою — тією, що повертала надію тим, хто вже перестав чекати допомоги й більше не вірив, що порятунок можливий.