Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Ложка в руці Оксани стукала об край чашки — рівно, ритмічно, мов маятник годинника, що відлічує останні хвилини. Минуло кілька місяців від тієї ночі в лісі.

Осінь прийшла тихо, забарвила дерева в золото й багрянець, а потім почала забирати листя одне по одному. Галина слабшала разом з осінню, ніби життя витікало з неї по краплі, синхронно з опалим листям.

Стара лежала на ліжку біля печі, вкрита теплою ковдрою. Обличчя осунулося, шкіра стала майже прозорою, крізь неї просвічували сині вени на скронях. Дихала важко, зі свистом, але очі лишалися ясними, гострими, як у яструба.

Оксана доглядала її. Готувала відвари з тих самих трав, які сама вивчала рік тому. Міняла компреси, підкладала під спину подушки, поїла водою з медом.

Тепер вона була цілителькою — тією самою Оксаною Травницею, до якої приходили селяни з недугами й бідами.

— Ти пройшла шлях, — сказала Галина одного вечора, коли за вікном згустилися сутінки, а в хаті горіла тільки одна свічка на столі. — Помста звершилася. Що тепер?

Оксана поставила чашку на табурет, сіла на край ліжка. Помовчала, дивлячись у полум’я свічки.

— Я думала, стане легше, — зізналася вона тихо, розгладжуючи складки на ковдрі. — Думала, порожнеча повернеться або щось таке. Але ні. З’явилося щось інше. Спокій? Відповідальність? Не знаю, як це назвати.

Галина всміхнулася — слабо, але тепло. Підняла тремтячу руку, поклала на долоню Оксани.

— Ти зрозуміла головне, — мовила стара, стискаючи її пальці. — Твоя сила не в умінні завдавати болю, а в умінні захищати. Це рідкісне знання. Багато хто проживає все життя й не розуміє.

Оксана дивилася на її руку — суху, зморшкувату, вкриту старечими плямами. Колись ця рука тримала ніж, зривала трави, лікувала рани. Тепер ледве могла піднятися.

— Галино… — почала Оксана, але стара перебила, похитавши головою.

— Слухай, — сказала вона, вказуючи на полицю, де стояли глиняні горщики з травами. — Там, у синьому горщику, корінь валеріани. Береш три частини, змішуєш із двома частинами м’яти, однією частиною собачої кропиви. Заварюєш на слабкому вогні, не доводячи до кипіння. Це від сердечної туги.

Оксана кивнула, запам’ятовуючи.

— У червоному горщику — кора верби. Товчеш у порошок, змішуєш із медом один до трьох. Від головного болю й жару.

Галина говорила повільно, роблячи паузи, щоб віддихатися.

— У зеленому — звіробій. Тільки збирай його до полудня, поки роса не висохла. Після полудня він силу втрачає.

Оксана слухала, вбирала кожне слово. Галина передавала їй останні знання — ті, що не встигла показати раніше, ті, що зберігалися в пам’яті десятиліттями.

— І ще… — Стара повернула голову, подивилася Оксані просто в очі. — Ліс вибрав тебе. Тепер ти його голос. Слухай шелест, дивися на знаки. Він підкаже, коли комусь потрібна допомога, як колись підказав мені, де ти лежиш.

Оксана ковтнула клубок у горлі. Хотіла щось сказати, але слова застрягли.

Галина всміхнулася знову, заплющила очі.

— Втомилася я, дівчинко, — прошепотіла стара. — Спати хочу. Довго спати.

— Відпочивай. — Оксана поправила ковдру, загасила свічку. — Я поруч.

Галина померла тієї ж ночі. Тихо, уві сні, не розплющуючи очей.

Оксана прокинулася на світанку, підійшла до ліжка й одразу зрозуміла: дихання не чути, груди не підіймаються. Стара пішла так само непомітно, як колись прийшла в її життя, — без зайвих слів, без драми.

Оксана ховала її за старим обрядом, який Галина описувала колись давно. У лісі, під старою березою з дуплом.

Викопала яму сама, вистелила дно ялиновими гілками, опустила тіло, загорнуте в біле полотно. Засипала землею, утрамбувала, поставила простий дерев’яний хрест без напису.

Галина не любила зайвих слів за життя, не потрібні вони були й після смерті.

Оксана стояла біля могили, дивлячись на свіжу землю. Вітер шелестів листям, десь каркнула ворона. Ліс жив своїм життям, не зважаючи на маленьку людську трагедію.

— Дякую, — сказала Оксана тихо, опускаючись навколішки й торкаючись землі долонею. — За все…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇