Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували

Він забрав із багажника таксі монтування, шматок мотузки й ліхтарик. Із трофеїв, знайдених у позашляховику бандитів, узяв ніж і травматичний пістолет із трьома патронами, що залишилися. Негусто, але він працював і з меншим.

Ліс зустрів його сирістю й запахом прілого листя. Земля під ногами була м’яка після дощу, але Микола Степанович ступав обережно, майже безшумно. Навички, вбиті в тіло десятиліттями тренувань, нікуди не поділися. Вони просто спали, як спав і він сам усі ці мирні роки.

За двадцять хвилин він вийшов до узлісся, звідки відкривався вид на базу. Лісопилка виглядала похмуро в передсвітанкових сутінках. Головна будівля з червоної цегли з вибитими вікнами на верхньому поверсі височіла похмурою громадою. Поруч стояли кілька машин, позашляховики й мікроавтобус.

Біля воріт чергував охоронець — нудьгуючий хлопець у шкіряній куртці, який курив, ховаючись від мжички під дашком.

Микола Степанович заляг у кущах і дістав бінокль, який прихопив із бардачка Черепа. Маленький, дешевий, але для ближньої дистанції цілком придатний.

Він методично оглядав територію, запам’ятовуючи розташування будівель, позиції можливих спостерігачів, шляхи підходу й відходу. У головній будівлі горіло світло на першому поверсі. Вочевидь, там була щось на кшталт кімнати відпочинку для охорони. На другому поверсі було темно.

За головною будівлею, метрів за тридцять, стояв довгий одноповерховий барак. За описом Черепа, це і була в’язниця для заручників. Поруч із ним Микола Степанович помітив ще одного охоронця, який прогулювався туди-сюди, борючись зі сном.

Два охоронці зовні. Скільки всередині? Череп казав про вісьмох-десятьох людей. Але скільки з них спить, а скільки не спить?

Микола Степанович вирішив діяти. Він обійшов базу широкою дугою, рухаючись через ліс. Його метою був той самий барак із заручниками. Якщо він спершу звільнить їх, у Сивого не залишиться козирів. А заодно з’являться союзники, хай і небоєздатні.

Підкравшись до барака з тилу, він причаївся за штабелем гнилих дощок. Охоронець був метрів за десять, спиною до нього. Хлопець позіхав, чухався, явно мріючи про тепле ліжко.

Микола Степанович дочекався, поки той відвернеться, і ковзнув уперед. Його рухи були плавні, беззвучні, як у тіні. За спиною охоронця він виник ніби з нізвідки.

Короткий удар ребром долоні по шиї, точно в нервовий вузол. Охоронець обм’як, не видавши ані звуку. Микола Степанович підхопив його, не даючи впасти й здійняти шум, і обережно опустив на землю. Потім зв’язав руки й ноги мотузкою, заткнув рота шматком тканини, відірваним від його ж сорочки.

Один готовий.

Двері барака були замкнені на важкий навісний замок. Микола Степанович оглянув його й хмикнув. Старий, іржавий, його явно не міняли з давніх часів. Такі замки він відмикав ще курсантом на спір за тридцять секунд.

З кишені він дістав в’язку відмичок. Так, він і досі носив їх із собою. Звичка, якої не міг позбутися. Дружина сміялася з нього, казала, що він параноїк, але зараз ця параноя стала в пригоді.

Двадцять секунд — і замок клацнув, відчиняючись….