Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували

— Показуй дорогу, — сказав він, заводячи двигун. — І пам’ятай, що я тобі казав. Одне хибне слово, один зайвий жест — і ти дізнаєшся, чому мене називали Шепотом.

Череп здригнувся. Він не знав цього прізвиська, але щось у тоні старого підказувало, що за ним стоїть історія. Страшна історія.

Таксі рушило з місця, виїжджаючи на трасу. Дощ майже припинився, але небо все ще було затягнуте важкими хмарами. Десь на сході пробивалися перші промені світанку, забарвлюючи обрій у блідо-сірий колір.

Микола Степанович їхав назустріч невідомості. Назустріч десятьом озброєним бандитам. Назустріч тому, від чого він утікав останні десять років.

І вперше за ці десять років він почувався по-справжньому живим.

База Сивого розташовувалася за п’ятнадцять кілометрів від траси, в глибині лісу. Щоб дістатися до неї, треба було звернути на ґрунтову дорогу, яка петляла між деревами, поступово заглиблюючись у хащу.

Череп показував дорогу, тремтячим голосом даючи вказівки. Його руки все ще були зв’язані, але Микола Степанович трохи послабив пута, щоб той міг нормально сидіти.

Дорогою Микола Степанович розпитував його про базу. Скільки людей в охороні, де вони розташовуються, яка в них зброя, де тримають заручників. Череп відповідав охоче. Занадто охоче. Страх розв’язав йому язика краще за будь-які тортури.

База являла собою колишню лісопилку, покинуту ще в дев’яностих. Сивий викупив її за безцінь і перетворив на свій штаб. Головна будівля, двоповерхова, з червоної цегли, правила водночас за офіс, склад і місце для зустрічей. За нею розташовувалися кілька господарських будівель, в одній із яких обладнали камери для заручників.

Охорона складалася з восьми-десяти людей, але в такий час, під ранок, більшість із них спали. Не спали зазвичай двоє-троє, та й ті більше пили чай і дивилися телевізор, ніж реально охороняли периметр. Зброя була різна: пістолети, обрізи, кілька автоматів. У Сивого, за чутками, був навіть кулемет, але ніхто не бачив, щоб він його використовував.

Микола Степанович вбирав інформацію, вибудовуючи в голові план. Це була не перша його операція такого роду, хоча востаннє він робив щось подібне майже п’ятнадцять років тому, у зовсім іншій країні й за зовсім інших обставин.

Але принципи залишалися тими самими: розвідка, планування, несподіванка, рішучість.

Коли до бази залишилося близько двох кілометрів, Микола Степанович зупинив машину.

— Далі піду пішки, — сказав він Черепові. — Ти залишишся тут.

Він дістав скотч і міцно примотав бандита до сидіння, заклеївши йому рота. Череп мугикав і сіпався, але марно.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його Микола Степанович. — Якщо все мине добре, я повернуся за годину-півтори. Якщо ні, — він знизав плечима, — хтось тебе знайде. Рано чи пізно…