Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

І все ж, приїжджаючи в селище, я йду повз дім край узлісся.

Іноді поруч іде дружина. Іноді син біжить попереду, не розуміючи, чому я раптом сповільнюю крок. Для нього це просто занедбаний дім, один із багатьох слідів старого селищного життя. Для дружини — чужа руїна, на яку я чомусь дивлюся трохи довше, ніж треба. А для мене там і досі стоїть літній полудень, грюкають незамкнені двері, пахне полуницею і мокрим пилом, жінка біля вікна заплітає темну косу, а вісімнадцятирічний хлопець намагається зрозуміти, де закінчується дитинство і починається доросла провина.

Іноді я думаю: може, пам’ять і справді все спотворила. Може, я зробив ту історію красивішою, ніж вона була. Може, додав світла там, де було більше сорому. Може, пом’якшив чужу провину і власну розгубленість. Людська пам’ять милосердна до того, чого не може витримати в прямому вигляді. Вона вкриває гострі краї туманом, перетворює біль на смуток, незручність — на таємницю, випадковість — на долю.

Але потім я бачу забите вікно, і все повертається надто ясно.

Я знову чую її голос: «Не називай мене так». Знову відчуваю важке повітря перед грозою. Знову тримаю в руках банку з малиною. Знову біжу вулицею під першими краплями дощу, щасливий, винний, засліплений тим, що сталося. І розумію: сон це був чи правда, але для мене воно лишилося справжнім.

А може, саме такі історії й стають найсправжнішими — не тому, що в них усе правильно, а тому, що вони назавжди змінюють того, хто крізь них пройшов.