Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

Молоде тіло вимагало відповіді, а життя, як на зло, й далі залишалося тісним, сором’язливим і незручним.

Того дня я лишився вдома сам. Мати поїхала від самого ранку у справах до сусіднього міста, сказала, що повернеться по обіді. Брат із сестрою випросилися до озера — хлюпатися в теплій мілкій воді, поки спека не стала зовсім нестерпною. Дім ніби вперше за довгий час належав мені одному. В кімнатах було тихо. За вікном дзижчали мухи, десь неподалік ліниво постукувала сокира, а з-за паркану долинали голоси сусідок.

Я спершу ходив із кутка в куток, пив воду з кухля, перегортав старий журнал, намагався зайняти руки чимось корисним. Але думки все одно поверталися до тієї дівчини біля озера, до її губ, до того несміливого поцілунку. Зрештою я ліг на ліжко, хоч у кімнаті було душно, прикрився простирадлом і дозволив собі ту незграбну самотність, про яку в пристойних розмовах не згадують.

Мені здавалося, що я в цілковитій безпеці. Двері до хати були причинені, але не замкнені. У нашому селищі взагалі рідко замикалися вдень: хтось міг зайти попросити солі, передати звістку, покликати на допомогу. Але я про це не подумав. Точніше, подумав надто пізно.

Коли в сінях грюкнули двері, я ніби провалився в крижану воду.

Я не встиг ні схопитися, ні відвернутися, ні привести себе до ладу. До кімнати увійшла тітка Оксана.

Ми знали її все життя. Вона жила на сусідній вулиці, ближче до узлісся, в тому самому домі, до якого я тепер ходжу, як до місця давнього гріха і давньої ніжності. Для нас, дітей, вона завжди була просто тіткою Оксаною: вдовою, господинею, жінкою з сильними руками, швидким сміхом і таким поглядом, від якого навіть дорослі чоловіки іноді починали говорити тихіше. Її син Назар був старший за мене всього на рік і тоді служив далеко від дому. В дитинстві ми з ним іноді гралися, іноді билися, іноді ділили якісь хлоп’ячі таємниці. І саме тому все, що сталося потім, стало для мене ще боліснішим.

Оксана зупинилася на порозі. На її обличчі спершу майнуло звичайне здивування людини, яка зайшла невчасно. Потім вона все зрозуміла. Мені здалося, що за ці кілька секунд я встиг постаріти від сорому. Серце калатало так гучно, ніби вона могла його чути. Простирадло здавалося тоншим за павутиння. Я лежав, не маючи сили ворухнутися, і почувався не дорослим учнем-водієм, а хлопчиськом, якого спіймали на дурниці.

Вона ж, навпаки, швидко впоралася з розгубленістю. В її очах з’явився той самий лукавий вогник, через який вона здавалася водночас суворою і насмішкуватою…