Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Вона тихо засміялася. Цей сміх — старечий, деренчливий, повний сліз — був найживішим звуком, який будь-коли лунав у цьому кабінеті.

Лариса набрала номер батька тричі, перш ніж влучила по кнопках. Руки тремтіли.

— Тату.

— Ларко, що сталося? — голос Сергія був стривожений, звично зібраний.

— Тату, приїдь до мене на роботу. Просто зараз.

— Щось сталося?

— Приїдь. На тебе тут… на тебе чекає одна людина.

Вона не змогла сказати більше. Горло стиснулося, голос урвався. Але батько почув у цьому мовчанні щось таке, від чого кинув усе й приїхав за двадцять хвилин: неголений, у робочій куртці, що пахла стружкою й шпаклівкою.

Він увійшов до кабінету й зупинився на порозі.

Віра Іллівна сиділа в кріслі для відвідувачів — одягнена, причесана. Лариса подала їй чай в одноразовому стаканчику й укрила плечі своїм кардиганом.

Старенька повернула голову на звук кроків.

Стільки років.

Стільки років мовчання.

Від тієї телефонної розмови, коли вона кричала, а він поклав слухавку. Роки, за які вона втратила волосся, зуби, здоров’я, але не втратила очей. Тих самих вицвілих блакитних очей, якими вона дивилася на нього, коли він був грудним немовлям, п’ятирічним хлопчиком і п’ятнадцятирічним підлітком, що стояв біля батькової труни.

— Сергію? — спитала вона, хоч це не було запитанням.

Вона його впізнала.

Сергій Федорович Лапін, п’ятдесят років, будівельник. Чоловік із важкими руками й негучним голосом. Він стояв у дверях і не міг ступити крок…