Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Віра Іллівна здивувалася запитанню, але відповіла:

— Сергій. Сергій Федорович. По батькові — Лапін. Ми потім виїхали із села, коли йому два місяці було. Сергій Федорович Лапін.

Лоток з інструментами зісковзнув із підставки. Дзеркало, шпателі, пінцет — усе полетіло на підлогу з оглушливим брязкотом.

Лариса не помітила.

Вона стояла, притиснувши обидві долоні до рота, і дивилася на стареньку в кріслі так, як дивляться на диво: з жахом, із потрясінням, з неможливою, нестерпною ніжністю.

— Сергій Федорович Лапін, — прошепотіла вона з-за долонь. — Це мій тато. Мій тато, Віро Іллівно.

— А Нюра?..

— Анна Дмитрівна Пашкова, — голос Лариси зламався. — Це моя мама. Вона вийшла заміж за вашого сина й народила мене.

Тиша дзвеніла. Лампа гуділа. Десь у коридорі грюкнули двері.

Віра Іллівна лежала в кріслі й дивилася на молоду лікарку. На цю жінку в білому халаті, з тремтячими руками й мокрими очима. І бачила в ній усе: Нюрин розріз очей, Сергіїв упертий підборідок, власні вилиці.

— Онука, — видихнула старенька. — Ти моя онука?

Лариса кивнула, бо говорити не могла. Сльози текли по щоках, падали на білий халат, на рукавички, які вона забула зняти.

Три покоління. Мати, яку врятували кухонним ножем. Син, якого дістали з неї тим самим ножем. Донька тієї, що тримала ножа.

І все це — в одному кабінеті, під гудучою лампою, серед розкиданих по підлозі інструментів.

— Вона мені казала, — прошепотіла Лариса, опускаючись навколішки біля крісла. — Перед тим, як… перед тим… Вона сказала: «Я врятувала два життя кухонним ножем, і ці два життя дали мені все». Я не зрозуміла тоді. Думала, марення. А вона… вона казала правду.

Віра Іллівна простягнула руку й торкнулася мокрої Ларисиної щоки.

— Два життя. Моє і Сергієве. А з Сергієвого — ти. Три покоління з одного ножа. От тобі й маєш…