Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

— Саш, зайди. Поговорити треба.

Олександр прийшов, хоч довго стояв перед дверима майстерні, стискаючи ручку сумки. Усередині пахло паяльником і кавою з автомата. Сергій виглядав ніяково.

— Я був неправий, — сказав він. — Злякався зайвого шуму. Можеш повернутися. І за простій частково компенсуємо.

Олександр кивнув. Йому хотілося сказати щось різке, щоб Сергій теж відчув, як це — коли тебе викреслюють із нормальних людей одним рухом. Та сил на злість уже не було.

— Я повернуся, — сказав він. — Тільки не сьогодні. Мені собаку до лікаря везти.

Лада жила в нього в зйомній кімнаті, де було тісно: розкладний диван, стіл, дві чашки, обігрівач, коробки з інструментами. Перші дні вона майже не їла. Уночі прокидалася, піднімала голову й дивилася на двері, ніби чекала кроків матері. Олександр теж прокидався. Іноді сідав на підлогу поруч із нею, чухав за вухом і слухав, як у сусідній кімнаті хтось кашляє, як по трубах біжить вода, як за стіною сміється чужа сім’я.

Ветеринарка сказала, що в Лади хворе серце й старі суглоби.

— Вік, стрес. Але пожити ще може. Головне — спокій.

Спокій давався найважче.

Судове засідання призначили навесні. До того часу дерева у дворах уже вкрилися липкою зеленню, але Олександр усе ще носив зимову куртку — не тому, що холодно, а тому, що в ній були глибокі кишені, куди можна було сховати руки.

Ольга прийшла сама. Постаріла, без макіяжу, з папкою, притиснутою до грудей. Вона жодного разу не глянула на брата до початку засідання. Коли увімкнули запис, вона закрила обличчя долонями. На словах матері “Навіщо тобі так?” у неї затремтіли плечі…