Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Суд не був схожий на кіно. Ніхто не кричав “заперечую”, ніхто не падав у непритомність. Суддя уточнювала дати, експерт говорив сухо й монотонно, юрист Андрія перегортав папери, Ольга відповідала тихо. Розписку визнали виконаною не Олександром і не матір’ю. Угода, яку Ольга намагалася підготувати через знайомого оцінювача, так і не відбулася, але її дії стали підставою для окремої перевірки. Вікторові згодом висунули обвинувачення за підроблення документа та шахрайські дії; Ольга проходила у справі інакше, з урахуванням зізнання й дитини, але безкарною не лишилася. Їй призначили виплати, зобов’язання, довгу принизливу процедуру, де кожне її слово тепер перевіряли.

Після засідання вона наздогнала Олександра в коридорі.

— Сашо.

Він зупинився біля вікна. За склом двірник ліниво штовхав мокре листя до бордюру.

— Я не прошу пробачити, — сказала Ольга.

Він мовчав.

— Я справді заздрила. Завжди. Навіть коли ти носив мамі продукти, я думала: от, знову хороший. А я погана, бо втомилася. Потім Віктор сказав, що ти все одно відбереш квартиру, що треба першими… — Вона ковтнула. — Я розуміла, що роблю. Не одразу, але розуміла.

Олександр дивився на її пальці. Вона м’ялася, теребила край папки, як у дитинстві теребила рукав шкільної форми перед контрольною.

— Поліна питає про дядька Сашу, — сказала Ольга. — Я їй сказала, що ти зайнятий. Вона не винна.

— Я знаю.

— Можна я колись побачу Ладу?