👉👉👉Уночі привезли чоловіка після ДТП разом із його вагітною коханкою, а свекруха благала врятувати сина. Та в жінки вже була своя правда

— Ти завідувачка? Давно?

— Два роки. Ти був присутній на банкеті після мого призначення і навіть виголошував тост.

Він невпевнено кивнув, пославшись на безліч справ, і знову опустив очі до екрана. Розмова закінчилася. Лариса взяла медичний журнал і пішла до спальні, але за дверима зупинилася, притулившись спиною до стіни.

Це була втома особливого роду. Вона не виникала після доби на ногах чи важкої операції. Її спричиняло існування поруч із людиною, для якої дружина поступово перетворилася на тло: не на супротивницю і навіть не на джерело роздратування, а на звичну частину обстановки. З відкритим конфліктом можна працювати, тло ж просто залишається на місці, скільки б ти не намагалася бути поміченою.

Одного разу Павло без обговорення записав її на корпоративну вечерю й повідомив про це за три дні.

— Там суворий стиль одягу. Будь ласка, вдягнися відповідно.

— Якого числа?

— Двадцять шостого.

— У мене добове чергування.

— Поміняйся з кимось.

— Я не міняю чергування заради корпоративів.

— Ця вечеря важлива. Будуть партнери, решта прийдуть із дружинами.

— Павле, я відповідаю за відділення двадцять чотири години. Відмовитися від зміни заради банкету не можу.

— Інші якось знаходять можливість.

— Інші — не я.

На його обличчі з’явився знайомий вираз: роздратування змішалося з дитячою образою, ніби дружина відібрала те, на що він мав право.

— Прекрасно. Тоді піду сам.

— Добре.

— Ти взагалі розумієш, що ми сім’я і часом маємо з’являтися разом?

Лариса поставила чашку на стіл.

— Я чотири рази була на твоїх корпоративних вечорах. Була присутня на ювілеї твоєї матері, весіллі племінника й хрестинах дитини твого колеги. Тепер скажи, коли ти востаннє приходив на захід, пов’язаний із моєю роботою.

Павло не знайшов відповіді.

— На конференцію ти не приїхав, хоча обіцяв. На вручення подяки від департаменту я тебе навіть не кликала, бо знала результат. На захист нашої програми малоінвазивних операцій ти теж не прийшов. Це не докір. Я лише відповідаю на твоє зауваження про спільні появи.

Після паузи він сказав:

— Ти завжди тиснеш логікою, щоб перемогти в суперечці.

— Я не сперечаюся й не намагаюся перемогти. Я пояснюю, чому двадцять шостого не буду на вечері. Скажи організаторам правду: твоя дружина чергує.

Він пішов сам і повернувся в доброму настрої. Лариса на той час уже спала. Наступного ранку ніхто не продовжив розмову. Ще один незавершений конфлікт осів між ними, приєднавшись до попередніх.

Степан Миронович помічав більше, ніж дозволяв собі озвучити. Це проявлялося в дрібницях. За сімейним столом він першим наливав чай Ларисі. Коли дружина надто захоплювалася повчаннями про правильне господарство, обережно змінював тему. Якщо Павло зневажливо відгукувався про лікарняну роботу, батько кашляв і нагадував, що справа в Лариси серйозна.

Одного разу вони залишилися на кухні вдвох, поки Валентина Петрівна й Павло розмовляли в іншій кімнаті.

— Ларо, як ти взагалі тримаєшся? — запитав Степан Миронович.

— Нормально. Роботи багато.

— Це я розумію. Не сердься на Валентину. Вона інакше не вміє.

— Я не серджуся.

— І на Павла теж. — Він замовк, добираючи слова. — Він виріс у певній атмосфері. Це не виправдовує його, але дещо пояснює.

— Я розумію, звідки все береться.

— Ти дуже розумна жінка. Якщо казати чесно, навіть надто розумна для нашої родини. Тільки вважай, що я цього не вимовляв…