19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

Мені залишалося лише ходити мармуровими коридорами, де пахло сандалом і важкими килимами, і знову й знову згадувати його слова: «Кожна моя дружина помирала в першу ніч». Я повторювала цю фразу подумки, намагаючись відшукати в ній прихований сенс.

Може, це випробування? Може, дивний жарт? Але ні. В його очах не було й тіні гри.

Я наважилася поговорити зі служницями.

— Скажіть, що тут відбувається? — запитала я дівчину на ім’я Надіра, коли вона принесла мені чай. — Чому всі дивляться на мене так дивно?

Вона здригнулася й опустила очі.

— Вам краще не питати, пані, — прошепотіла вона.

— Але я повинна знати, — наполягала я. — Це стосується мене.

Надіра змовкла. Потім додала ледь чутно:

— У цьому домі багато чого не вимовляють уголос. Бережіть себе.

Вона пішла, залишивши мене з іще більшою кількістю запитань. Увечері я вирішила вийти за межі крила, де були мої покої. Палац був величезним, наче окреме місто.

Коридори тяглися в темряву, двері були зачинені, але за ними чувся шепіт. Одного разу я почула, як двоє чоловіків перемовлялися арабською. Слів я майже не розуміла, але інтонації були похмурими.

Прозвучало моє ім’я, і чоловіки різко замовкли.

Я повернулася до кімнати з важким серцем. Уночі мені наснився сон.

Я йшла довгою залою, освітленою смолоскипами, і бачила портрети жінок у золотих сукнях. Їхні обличчя були блідими, очі — сповненими смутку. А в кінці зали стояв Рашид із мечем у руках, і по його щоках текли криваві сльози.

Я прокинулася в холодному поту. Навколо стояла тиша, лише десь далеко в коридорі глухо пролунали важкі кроки, ніби хтось обходив палац і перевіряв, чи не втекла я.

З кожним днем ілюзія розкоші танула. Я починала розуміти: це не рай. Це пастка, з якої не так просто вибратися…