Артем мріяв блиснути перед колишньою на зустрічі випускників

Приїхавши до клубу, вони сіли за столик на чотирьох. При цьому Роман сів поруч із Дашею, а не, як зазвичай, із Мариною. Їй це не сподобалося. І, випивши пару коктейлів, вона покликала Романа танцювати. Було видно, що робити цього він не хоче. Але Марина наполягла.

— Слухай, я не можу зрозуміти, чого ти домагаєшся, — сердито запитав він, коли вони вийшли на танцмайданчик.

— Це я не можу зрозуміти, навіщо ти мене сюди привіз, якщо сам до цієї Даші залицяєшся. І взагалі, мені треба знати, ми з тобою зустрічаємося чи ні.

— Що, зустрічаємося? Серйозно? Я думав, нам просто добре разом проводити час, і не більше. Щось серйозне? Ні, я на це не розраховував.

— Тобто як? Виходить, щойно ти отримав своє, одразу все стало несерйозно?

— Та ти начебто й не пручалася. Я хлопець вільний, між іншим, постійно тобі про це казав, що люблю гарно проводити час. Зобов’язання — це не моє. Тож розслабся, крихітко, і відпочивай. Може, зустрінеш те своє кохання, якщо воно тобі так потрібне. Я заважати не буду. Тільки в мене до тебе прохання. Мені теж не заважай. Даша приїхала з іншого міста ненадовго, і вона мені подобається. Зрозуміло? І через тебе я не хочу втратити можливість познайомитися з нею ближче.

Після цих слів Роман повернувся й знову пішов до столика. Марині було боляче. Сльози ринули з очей, і вона побігла до жіночої кімнати. Трохи там поплакавши, вона нарешті привела себе до ладу й теж повернулася до столика. Михайло почав за нею упадати й питати, чому її так довго не було. Романа й Даші за столиком не було. І коли вона запитала, де вони, він сказав, що вони пішли танцювати. І справді, на танцмайданчику вони були разом.

Того вечора Марина викликала таксі й сама поїхала додому. Михайло намагався її провести, але вона відмовилася. По-перше, у неї зовсім не було настрою, а по-друге, він їй зовсім не подобався. Вона думала лише про Романа, який не звертав на неї жодної уваги. Він цілковито був поглинутий Дашею.

Після того дня в клубі минув місяць. Марина чекала на Романа, але він більше не зателефонував і не приїжджав. Вона й не думала, що так через це переживатиме. Адже їй здавалося, що в них усе серйозно, особливо після тієї ночі, від спогадів про яку її кидало в жар. Вона розуміла, що кохає його. Тільки, мабуть, для Романа це було звичною справою, і він просто користувався нею, як зазвичай робив з усіма дівчатами.

Якось увечері їй зателефонувала подруга й запропонувала сходити в кіно.

— Ти взагалі нікуди не ходиш і з нами спілкуватися перестала. Що відбувається?

Марина нічого пояснювати не стала, просто сказала, що трохи прихворіла. Їй було не до цього.

— То ти підеш із нами в кіно?

— Добре, зустрінемося біля кінотеатру.

Приїхавши до кінотеатру, Марина побачила подруг, які вже чекали на неї. Підійшовши до них і привітавшись, вони зайшли всередину, щоб купити квитки. До сеансу довелося чекати годину, і, щоб згаяти час, вони вирішили посидіти в кафе, замовити щось і поговорити.

— Ну, Марино, чого мовчиш? Куди вступила? Розповідай.

І тут до Марини дійшло, що вона зі своїми переживаннями й коханням зовсім забула про інститут. Вона жахнулася. Як же все-таки швидко спливає час. Здавалося б, щойно відгримів випускний бал, а її вже питають, куди вона вступила. Як таке можливо?

— Спочатку ви скажіть, — знайшла що відповісти Марина, щоб відвернути від себе увагу.

Дівчата почали навперебій розповідати про свої новини. Усі були задоволені, бо вступили туди, куди хотіли.

— Ой, я чула, що Артем теж вступив до університету, як і хотів. Він узагалі молодець. Мені здається, він досягне свого й усім нам ще покаже, що як був першим серед нас, так і залишиться.

— Нічого подібного. З його розумінням життя працюватиме на дядька й отримуватиме мізерну зарплату. Він піде стопами своїх батьків, які, хоч і мають вищу освіту, горбляться на заводах та в лікарнях, а грошей у них як не було, так і немає. Ось і він таким самим буде. І я теж вступила куди хотіла, — нарешті додала Марина. — І самі побачите, що це я всього досягну, а не ваш Артем…