Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Вона говорила довго, не кваплячись і не перескакуючи. Про яблуні з табличками. Про теплицю, виметену до останньої травинки. Про стіл на терасі, смачну їжу, дивне відчуття, що за щедрістю там заховане правило: бери те, що тобі поклали, і не тягнися ні до чого сам. Про фразу Оксани Петрівни, що Андрій перебірливий і звик до домашнього. Про запитання про родину, після якого вона вловила не співчуття, а швидкий розрахунок.

Віра Остапівна слухала мовчки. Іноді примружувалася, іноді трохи схиляла голову, але не перебивала.

Дарина знала це бабусине слухання. У ньому не було нетерпіння й не було бажання якнайшвидше вставити власний висновок. Так Віра Остапівна слухала студентів, сусідів, лікарів, саму Дарину в найрізніші роки: не тільки слова, а й паузи, дихання, те місце в розповіді, де людина раптом починає виправдовуватися, хоч її ніхто не звинувачував.

Дарина розповіла про сусідку за парканом. Про спущену шину, прохання дати насос на кілька хвилин, голос жінки, яка заздалегідь соромилася. Про насос, що висів на сараї, видимий із тераси. Про Оксану Петрівну, яка сказала: «Немає». Про Андрія, який спокійно зауважив, що насос є, і так само спокійно нічого не зробив далі.

— Я намагалася пояснити, — сказала Дарина, дивлячись у чашку. — Сама собі. Що це їхня річ, їхнє право. Що люди втомлюються від сусідів. Але там було не це. Там було: свого не чіпати. Навіть якщо іншому зле.

Бабуся не стала кивати. Тільки слухала.

Дарина перейшла до Марти. До помаранчевої куртки, збитої кіски, червоних щік, до того, як дівчинка стояла біля яблуні й дивилася в землю. Вона передала майже слово в слово суть розмови: яблуко впало, вона пролізла через щілину, Степан Григорович говорив про чужу територію, Андрій присів перед нею й почав пояснювати так спокійно, що від цього спокою ставало холодно.

— Розумієш, — Дарина підвела очі, — він не кричав. Якби кричав, може, я б навіть менше злякалася. Крик — це слабкість, спалах. А він був упевнений. Він знав, що має рацію. І йому не треба було підвищувати голос.

Віра Остапівна тихо поставила чашку.

— Далі?

Дарина розповіла, як сказала Марті йти додому. Як Степан Григорович промовив «стояти». Як усередині в неї щось перемкнулося. Як дівчинка все-таки втекла через щілину. Як Оксана Петрівна усміхалася вже іншою усмішкою. Як Андрій сказав, що батько має рацію, що це не їхня проблема.

Потім була розмова біля теплиці. Дарина переказала і її: «ти надто різко відреагувала», «звичайна ситуація», «ми не зобов’язані», «кращого ти не знайдеш». Повторила свою відповідь — спокійно, майже без емоції:

— Я сказала: можливо. Але гіршого точно не знайду.

На цьому місці Віра Остапівна вперше ледь помітно усміхнулася. Не переможно. Радше сумно й схвально водночас.

— Потім ворота, — вела далі Дарина. — Я не знала коду. Довелося просити його батька відчинити.

— І він відчинив?

— Так. Мовчки.

Бабуся опустила погляд у каву.

— Зрозуміло.

Дарина чекала. Сама не знала чого. Можливо, тієї самої фрази, яку люди іноді кажуть не зі злості, а тому, що надто довго стримувалися: «Я ж попереджала». Вона навіть була готова її почути…