Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

На четвертому поверсі було тихо. За сусідніми дверима приглушено бурмотів телевізор. Дарина натиснула на дзвінок. Кроки почулися майже відразу — легкі, швидкі, безпомилково бабусині.

Віра Остапівна відчинила й зупинилася на порозі у своєму сірому джемпері. Або в одному з кількох однакових; Дарина ніколи не могла їх розрізнити. Бабуся подивилася на онуку. Секунду. Другу. Нічого не спитала.

Дарина теж мовчала.

Віра Остапівна просто відступила вбік, пропускаючи її, а коли двері зачинилися і Дарина опинилася в знайомому передпокої з книжковими полицями й запахом лавандового мила, обійняла її. Міцно. Без слів. Так, як обіймають люди, які люблять не за правильність, не за зручність, не за відповідність очікуванням, а просто тому, що ти є.

Дарина вткнулася їй у плече. І тільки тоді всередині щось відпустило. Не зламалося, не обвалилося — саме відпустило, як розтискається долоня, що довго тримала тягар.

Вона не плакала. Просто стояла й дихала.

— Іди на кухню, — сказала Віра Остапівна неголосно. — Я каву поставлю.

Дарина зняла взуття, повісила куртку й пройшла на кухню. Там усе було на своїх місцях: герань на підвіконні, старий абажур із дрібним ромбом, клейонка на столі, два стільці. На одному лежала розкрита книжка — бабуся, значить, читала, коли продзвенів дзвінок.

Віра Остапівна увійшла слідом, дістала турку, насипала каву, поставила на маленький вогонь. Вона не квапилася й не дивилася на онуку надто пильно, даючи їй час зібратися.

Цей мовчазний дозвіл був майже ліками. На дачі щосекунди доводилося розуміти, як себе тримати: де стояти, що чіпати, коли говорити, наскільки широко усміхатися. Тут можна було сидіти з опущеними плечима, дивитися в одну точку, відповідати не відразу. Бабуся вміла не квапити навіть тоді, коли, звісно, хвилювалася.

Дарина дивилася на герань. Бабуся виростила її з маленького живця, який колись дала сусідка знизу. Та сусідка давно поїхала до доньки в інше місто, потім зовсім зникла з новин будинку, а герань лишилася — розросла, темно-червона, вперта. У дитинстві Дарина вважала її майже членом родини й іноді шепотіла їй секрети.

— Ти сьогодні їла? — спитала бабуся, не обертаючись.

— На дачі було багато їжі.

— Це не відповідь.

— Їла. Там добре готують.

Кава піднялася майже до краю, Віра Остапівна зняла турку в останню секунду, розлила по чашках і сіла навпроти. Свою чашку вона тримала обома руками, але не пила.

— Розповідай, — сказала вона.

І Дарина розповіла. З дороги, з інструкцій про газон і дерева. З воріт, що відчинилися за кодом. З бездоганної ділянки, де не було жодного випадкового листка. З Оксани Петрівни, її обіймів, її оцінювального погляду, її «гарна, струнка». Зі Степана Григоровича, який повторював «моє» так часто, ніби сама ділянка була продовженням його волі…