Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

— Учора це стало зрозуміло остаточно, — тихо сказала Дарина.

— Бо ти заступилася за дівчинку, — відповіла бабуся. — У їхньому домі це виглядає слабкістю або втручанням не у свої справи. А для тебе це було єдино можливим.

— Мені було страшно, — зізналася Дарина. — Коли його батько сказав «стояти», у мене всередині все стиснулося.

— І все одно ти сказала, що вона йде.

— Я не встигла подумати.

— От саме, — Віра Остапівна трохи схилила голову. — Тому це й важливо. Характер — не те, що людина розповідає про себе у зручну мить. Характер видно, коли незручно, коли страшно, коли простіше промовчати. Ти не розраховувала. Ти просто не змогла інакше.

Із вітальні долинув вимогливий звук. Платон, вочевидь, вирішив, що ранок минає без належної уваги до його персони.

— Потерпи, професоре, — сказала бабуся у відчинені двері.

Дарина несподівано засміялася. Неголосно, коротко, але по-справжньому. Віра Остапівна теж усміхнулася.

— Бабусю, — сказала Дарина за хвилину. — А ти думаєш, я знайду свого?

Віра Остапівна подивилася на неї так прямо й упевнено, як рідко дивляться люди, звиклі сумніватися.

— Так.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти вже знаєш, чого не хочеш. Багато хто й цього не розуміє все життя.

Ці слова не обіцяли легкого щастя й не намагалися негайно закрити біль. У них не було втішної солодкавості. Зате в них був твердий ґрунт: не знати майбутнього не страшно, якщо ти бодай перестала погоджуватися на те, що ламає тебе зсередини.

Після сніданку вони прибрали зі столу разом. Дарина мила посуд, бабуся витирала. Жодних вказівок не треба було, кожна знала свою частину. Потім Дарина зібрала сумку, одягла куртку й затрималася в передпокої.

— Я поїду додому. Треба подивитися проєкт.

— Їдь.

У голосі бабусі не було ні чіпляння, ні образи. Так відпускають людину, коли знають: вона повертається не тому, що її тримають, а тому, що їй є куди.

Дарина вже взялася за ручку дверей, але обернулася.

— Бабусю.

— Так?

— Я тебе люблю. Я рідко кажу, але ти знаєш.

Віра Остапівна кілька секунд мовчала.

— Знаю. І я тебе.

Потім додала звично:

— Подзвони, коли доїдеш. І ввечері поїж нормально. Учора ти до ладу не їла.

— Я їла в тебе яєчню.

— Це сніданок. До вечора далеко.

Дарина усміхнулася.

— Чую.

Двері зачинилися за нею м’яко. Вниз вона пішла пішки й цього разу рахувала сходинки, як у дитинстві. Двадцять вісім до першого поверху. Надворі було світло, прохолодно, спокійно. Листя на тополях майже облетіло, на гілках трималися тільки вперті жовті рештки. Ліхтар на розі був вимкнений — ніч закінчилася, і в ньому більше не було потреби…