Бабуся врятувала чотирьох вовченят — і через роки вони віддячили їй так, що ніхто не міг повірити..

Вона ледве закінчила розмову й повернулася до дверей спальні, як тишу розколов постріл. Одразу слідом за ним пролунав короткий, болісний звіриний крик. Орися кинулася назад, забувши про обережність і страх. Біля порога лежав Сивко. Він намагався підвестися, та задні лапи не слухалися. На підлозі темніла кров. Жінка зрозуміла, що рана тяжка, і все ж не дозволила собі заціпеніти: тепер від її розгубленості не було б жодної користі.

Озброєний устиг вистрілити раніше, ніж вовки остаточно відтиснули його до виходу. Двоє інших, перелякані й покусані, вже рвалися надвір, спотикаючись і штовхаючи одне одного. Постріл струсонув їх не менше, ніж лють звірів. Про гроші, цінності й погрози вони більше не думали. Їм потрібно було лише вибратися з дому, де стара жінка виявилася не такою безпорадною, як вони вирішили.

Та за порогом на них не чекала темрява, в якій можна зникнути. Ззовні вже чулися наказові голоси, швидкі кроки, короткі команди. Допомога підоспіла саме в ту мить, коли нападники спробували втекти. Їх оточили, роззброїли й затримали. Орися майже не дивилася на цих людей. Її світ звузився до пораненого Сивка, що лежав на підлозі й важко дихав. Вона не думала ні про себе, ні про пережитий страх. У ній лишилося тільки одне бажання — втримати його поруч, не дати зникнути з її життя так само раптово, як колись зник чоловік…