Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

І тільки коли вона підхопила це легеньке, страшенно легеньке тільце й обернулася, щоб іти, тільки тоді її погляд зачепився за ковдрини, що звалилися на дно візочка. Там, у складках байки, лежала маленька глиняна фігурка — коник із двома головами.

Із сонячним кружальцем на грудях, укритий білим ангобом і розписаний по ньому червоним та зеленим. Із тих, що ліплять і випалюють у цих краях споконвіку. Ганна Богданівна знала цю іграшку.

Вона знала її так, як знають власну руку. Бо це була її робота. Та думати про це було ніколи.

Ніколи було думати взагалі ні про що, крім дороги. Чотири версти до села через болото й згарище, а на руках згасаюча чужа дитина. І північний день, короткий, як зітхання, уже хилився до вечора.

— Олесю! — гукнула стара, уже крокуючи, уже провалюючись у мох. — Біжи вперед! Біжи до Ольги-фельдшерки! Стукай, буди, клич! Скажи, дитину знайшли, замерзає! Біжи, дитино, ноги в руки, біжи!

І дівчинка побігла. Олеся бігла так, як не бігла ніколи в житті.

Стежка через болото петляла, пірнала в чорні вікна мочарів, де нога йшла по коліно в крижану рідину, і дівчинка висмикувала її та бігла далі, не чуючи ні холоду, ні болю, ні того, що загубила десь дорогою хустку і що волосся заліпило їй обличчя. У вухах у неї стояли той тонкий, уривчастий плач і голос бабусі: «Біжи, дитино, ноги в руки, біжи!» Сутінки вже густішали, ліс чорнів, із низин повз туман.

І коріння під ногами було наче живе, чіплялося, валило. Олеся падала, підводилася й знову бігла. Чотири версти.

Для дорослого — година неквапливої ходи. Дівчинка здолала їх за той час, за який інший і половини не пройде, і влетіла на вулицю села — вся в багнюці, з роздертим коліном, хапаючи ротом повітря, — і загрюкала кулаками в перші-ліпші освітлені двері. А це, на щастя, й були двері фельдшерки.

— Тітко Ольго! Тітко Ольго! Відчиніть! Дитина! У лісі дитина замерзає! Бабуся несе! Поможіть!

Вона кричала й гатила, поки двері не розчахнулися і на порозі не стала Ольга в накинутій на плечі хустці. Подив на її обличчі відразу змінився тривогою, щойно вона розгледіла дівчинку.

— Швидше! Бабуся зараз прийде! Вона її на руках несе! Вона вся холодна! Вона помирає!

Ольга не стала перепитувати. Вона втягла Олесю в тепло, гукнула, щоб та грілася й переводила подих, а сама метнулася в хату: розтоплювати дужче, ставити воду, готувати все, що може знадобитися, коли за хвилину-другу принесуть замерзаючу дитину.

Тож недарма бігла дівчинка крізь нічний ліс. Дім Ольги-фельдшерки стояв при самій околиці. Коли Ганна Богданівна дотяглася до ґанку, задихаючись, із чорними колами перед очима, там уже горіло світло, двері були навстіж і все було готове до бою за маленьке життя…