Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

— Бабусю, — сказала Олеся, — ходімо додому. Змерзла ти.

Вони пішли. Хата Ганни Богданівни стояла в кінці села, біля самої річки. Це був іще міцний п’ятистінок, зрубаний колись її покійним чоловіком, але вже подекуди просілий, із почорнілими вінцями й ґанком, який щовесни треба було підпирати наново.

У сінях пахло сухими травами, глиною й пічним димом. У світлиці вздовж стіни, на довгих дощаних полицях, стояли вони. Її глиняні звірі й птахи, коники й баранці, ведмеді з гармошками й баби з немовлятами на руках.

Випалені, вкриті ангобом, розписані червоним, зеленим та чорним. Ціле мовчазне військо, виліплене за довге життя. Це ремесло вона перейняла від свекрухи, а та — від своєї матері.

І так тяглася ниточка бозна-відколи, бо тут, у цих краях, ліпили глиняну іграшку споконвіку, як в інших місцях ткали чи кували. Глину Ганна Богданівна брала сама, з річкового урвища, де червона жирна жила виходила назовні, місила босими ногами в старому кориті, додавала річкового піску, щоб не тріскалася при випалі, і ліпила. Зимовими вечорами біля печі, коли за вікном мело й робити було геть нічого.

А випалювала в домашній печі, а вже потім, коли син, покійний, склав їй на подвір’ї горн, — у горні. І кожну іграшку мітить своїм знаком. Хрестик у кружечку, сонечко, як вона його називала.

Жила вона небагато, але й не бідувала. Не так, як у давні часи бідували тутешні вдови. Була пенсія, була й доплата за покійного сина, Олесиного батька, — невелика, із затримками, але була.

І город був, і коза Зірка, що давала молоко відтоді, як окотилася навесні, і кури. А головне, була іграшка. Олеся, тринадцятирічна, жвава, тямуща, завела бабусі сторінку в інтернеті, там, у райцентрі, де біля школи ловив сигнал, і стала виставляти фотографії.

І, на превеликий подив Ганни Богданівни, місцевих коників та баранців охоче розкуповували і зі столиці, і з інших великих міст, і навіть, бувало, з-за кордону. Надсилали гроші на картку, а Олеся з бабусею пакували іграшки в коробки з тирсою і раз на місяць тягли на пошту в район цілу купу посилок. Так і жили вдвох.

Олесин батько, єдиний Ганнин син, помер чотири роки тому. Надірвався на лісозаготівлях, застудився, згорів за одну зиму від запалення легень. А його дружина, Олесина мати, ще раніше пішла від них до іншого, в місто, і сліду не лишила.

Так і лишилася дівчинка на бабусиних руках. І була в Ганни Богданівни ще дочка, Оксана. Та про Оксану в цьому домі давно не говорили.

Уночі стара не спала, лежала на печі, слухала, як виє в трубі вітер, як за стіною ворушиться уві сні Олеся, і думала про дівчинку, ту, що зараз у районній лікарні під крапельницею серед чужих людей. Чи жива ще, чи відігрілася, чи кричить, чи шукає грудей, яких нема. І думала про глиняного коника.

Він лежав тепер у неї під подушкою, загорнутий у чисту ганчірочку. І вона раз у раз діставала його, крутила в темряві пальцями, обмацувала знайомий до останньої вм’ятинки бік. Своя робота, тут сумнівів не було.

Але якого року? Вона мітить знаком усі іграшки, а от року не ставила, дурна стара. І розпис, розпис був її ранній. Так вона фарбувала давно, років із п’ятнадцять, а то й двадцять тому.

Червоний густіший, зелений урозкид, сонце в три оберти пензля. Потім рука змінилася, стала сухіша, скупіша. А тут молода рука.

Її власна молода рука. Двадцять років тому. Вона сіла на печі, обхопивши коліна…