Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

Північний ранок вставав поволі, неохоче, сірим молоком розливаючись по небу, і десь за селом прокидалася річка.

— Ганно Богданівно, — сказала Ольга, і голос у неї знову став строгий, фельдшерський. — Ви розумієте, що тепер буде?

— Що буде?

— Знайду утаїти не можна, за законом не можна. Дитину в лісі підібрали, треба в поліцію заявляти, в опіку. Інакше біди не оберетеся. Скажуть, украли, скажуть, продати хотіли, чого тільки не скажуть. Усе чисто має бути, по паперах. Сьогодні ж і заявимо. Я сама подзвоню дільничному.

Стара притисла дівчинку міцніше.

— А заберуть її?

Ольга відвела очі.

— Заберуть. У район спершу, в лікарню. Обстежити. Потім у будинок дитини, поки рідню шукають або мати з’явиться. Так належить.

— А візочок той міський? — раптом згадала Олеся. — І фігурка. Бабусю, там же твоя іграшка лежала. Я бачила.

Ганна Богданівна повільно дістала з кишені ватянки маленького глиняного коника.

Двоголового, із сонцем на грудях. При ранковому світлі його було видно весь, до останнього мазка. І стара, піднісши його до очей, розгледіла на черевці біля основи ледь втиснений хрестик у кружечку.

Свій знак. Клеймо, яким вона мітить кожну свою роботу вже пів століття, відколи перейняла ремесло від покійної свекрухи.

— Моя, — сказала вона тихо. — Моїми руками зроблена. Тільки коли ж це було?

Вона намагалася згадати й не могла. За довге життя вона виліпила й випалила тих коників, панянок, полканів, свистунців силу-силенну.

Возила на великі ярмарки, продавала скупникам, роздаровувала. Іграшка могла піти куди завгодно, до кого завгодно, розійтися по світу за тридев’ять земель. Як вона повернулася сюди, в ліс під рідним селом, у візочку з дитиною, що вмирала, цього Ганна Богданівна збагнути не могла.

Та від цієї миті глиняний коник не давав їй спокою. Дільничний приїхав опівдні, молодий, із району, на службовому позашляховику, забризканому осінньою багнюкою по самі вікна. Звали його Дмитро.

Він чесно записав усе в протокол: де знайшли, коли, за яких обставин. Сходив із Ганною Богданівною й Олесею на згарище.

Сфотографував візочок, що вріс у траву. Оглянув сліди, яких після нічного дощу майже не лишилося, і забрав візочок із собою як речовий доказ.

— Дивно це, — сказав він, закурюючи біля машини. — Місце глухе, чужому не проїхати, дороги нема, тільки стежка. Значить, або хтось із місцевих, або привезли здалеку й решту шляху несли на руках. А такого візочка в наших краях удень з вогнем не знайдеш. Міський візочок, дорогий.

— Знайдете матір? — спитала стара.

Дмитро знизав плечима.

— Шукатимемо. Тільки знаєте, як воно буває. Кидають найчастіше ті, кому дитина в тягар. Молоденькі, непутящі або, навпаки, сімейні, де зайвий рот. Біда. Іноді знайдемо, іноді кінців не дошукаєшся.

Він уважно подивився на неї.

— А дитину зараз у район повеземо, у дитячу лікарню. Так треба, Ганно Богданівно. Ви не тримайте, вам же краще. Он ви самі ледь на ногах стоїте.

Вона тримала.

Вона стояла біля ґанку фельдшерського дому, стара, простоволоса, і не віддавала згорток, поки Ольга не торкнула її за плече.

— Віддай, Богданівно. Їй зараз крапельниця треба. Лікарі потрібні. Ти її вночі від смерті відбила. Не згуби тепер через упертість. У район поїдемо разом. Я з нею в машині сяду. Я догляну.

І стара віддала. Розтулила руки, і ніби разом із теплим згортком відірвали в неї щось живе з самих грудей. Позашляховик поїхав, розбризкуючи багнюку, і повіз дівчинку в район.

А Ганна Богданівна лишилася стояти, дивлячись услід, поки червоні вогники не розтанули за поворотом на битий шлях…