Багатій заради парі вирішив одружитися з пишною дівчиною, але в день весілля вона влаштувала таке, що гості заніміли від шоку

Через два дні Максим зателефонував знову. Він зробив це саме тоді, коли, як йому здавалося, Віра ще згадуватиме першу вечерю й чекатиме продовження. Вона здивувалася, почувши його голос, але запрошення на прогулянку прийняла.

Вони зустрілися в парку. Спочатку Віра трималася скуто, але тиша алей і спокійний темп прогулянки допомогли їй розслабитися. Вона розповіла про родину, про роботу, про книжки, які любила в юності, про учнів, які здавалися їй складними, але талановитими.

Потім, сама не розуміючи чому, вона заговорила про те, про що зазвичай мовчала.

— У мене з дитинства були складнощі з вагою, — сказала вона, опустивши очі на доріжку. — Я завжди була найповнішою. У родині, у класі, потім серед колег. Я багато разів намагалася щось змінити. Дієти, тренування, обіцянки собі… Але потім усе поверталося.

Максим слухав мовчки. Подібні зізнання він чув багато разів, коли ще особисто працював із клієнтами. Усередині нього майже автоматично піднялося звичне роздратування. Йому здавалося, що люди роками виправдовують себе обставинами, замість того щоб просто взяти й зробити.

Але вголос він сказав інше:

— Напевно, тобі було непросто. І це не завжди так просто, як здається збоку.

Віра здивовано подивилася на нього. У його голосі прозвучало розуміння, і їй дуже хотілося вірити, що воно справжнє.

— Річ же не тільки у вазі, — продовжила вона тихіше. — Їжа для мене довго була способом заглушити тривогу. Коли мені страшно, самотньо або важко, я починаю їсти. Потім відчуваю провину, лаю себе, обіцяю зупинитися… і все повторюється.

Максим відчув дивне роздвоєння. Одна частина його холодно називала це виправданнями. Інша чомусь чула в її словах не слабкість, а біль. І цей біль був справжній.

«Вона надто довірлива», — подумав він. — «Але в цій чесності є щось дивне. Таке рідко трапляється»…