Багатій заради парі вирішив одружитися з пишною дівчиною, але в день весілля вона влаштувала таке, що гості заніміли від шоку

— Максиме, — сказала вона, нервово стискаючи серветку. — Мені треба сказати тобі дещо. Я зазвичай про це не говорю, але ти маєш знати.

Він накрив її руку своєю і всміхнувся.

— Кажи. Зі мною можна.

Вона глибоко вдихнула.

— До тебе в мене не було серйозних стосунків. Я ніколи не підпускала чоловіків так близько. Я боялася, що мене порівняють, відкинуть, висміють. А з тобою… я чомусь змогла відкритися. Я навіть не думала, що хтось колись подивиться на мене так, ніби мене можна покохати.

Ці слова вдарили по Максимові несподівано сильно. Він на мить відвів погляд. Перед ним сиділа жінка, яка довіряла йому найкрихкіше, що в ній було. А він знав, що все почалося з принизливого парі.

Йому стало соромно. Майже фізично.

Але він швидко заглушив це почуття. Узяв її руку міцніше і сказав тим м’яким тоном, який уже навчився використовувати бездоганно:

— Для мене важливе не минуле. Важливо те, яка ти зараз. Ти особлива, Віро.

Вона всміхнулася крізь хвилювання. А Максим у цей момент подумав, що якщо стане для неї першим справжнім чоловіком, вона прив’яжеться до нього остаточно. Тоді гру буде майже виграно.

І все ж чим більше Віра відкривалася, тим важче ставало зберігати колишню холодність. Максим звик до стосунків, де все було легким, красивим і поверховим. Там ніхто не говорив із такою беззахисною щирістю. Ніхто не дивився так, ніби від його відповіді залежить віра в себе.

Він повторював собі: «Це лише парі. Ще один крок до перемоги». Але ці слова вже не звучали так упевнено.

За кілька тижнів він вирішив, що час зробити пропозицію. Вони знову гуляли в парку. День був спокійний, небо світле, вітер ледь торкався листя. Максим майже не розмовляв, і Віра це помітила.

Коли вони сіли на лавку, він узяв її за руку…