Багатий батько відмовився прийняти наречену сина, але через три роки побачив те, чого ніяк не очікував

— Повернулася з ганьбою. А ж запрошення вже були розіслані. Люди чекали весілля. Усі хотіли подивитися, як Раїса виходить заміж за багача. А замість цього я приїхала сама, з валізою і зламаним життям. З мене сміялися довго. На вулиці показували пальцем. Одні жаліли, інші злорадили, треті переповідали мою історію так, ніби самі все бачили.

Від сорому й злості я вийшла заміж за Павла. Не з любові. З горя. Нормальних чоловіків мого віку вже розібрали, а він був поруч, вільний, тихий. Я думала, що шлюб допоможе людям забути. Не допоміг. Мене ще довго підколювали. А я дедалі більше ненавиділа Станіслава.

Павло Семенович сидів із кам’яним обличчям. Було видно, що ці слова боляче вдарили і по ньому, але він не перебивав.

— Коли через два роки народилася Лера, у мене з’явився план. Якщо я сама не змогла помститися, значить, через неї зможу. Я ростила доньку з думкою, що одного дня вона увійде в родину Станіслава й зруйнує її зсередини.

Лера тихо промовила:

— Мамо, досить.

— Ні, — різко сказала Раїса. — Раз уже почала, хай усі знають.

Вона знову повернулася до натовпу.

— Я говорила Лері про нього з дитинства. Про те, що він покидьок. Що його родина має заплатити. Коли вона виросла, я відправила її до міста. Навела довідки заздалегідь: Матвій не одружений, навчається в університеті. Лера вступила туди ж. Вона гарна, у мене вдалася. Я знала, що зможе привернути його.

І вона привернула. Він закохався. Я раділа. Думала: ось вона, справедливість. Іще трохи — і ми заберемо в них усе. Гроші, дім, спокій, гордість.

Але все пішло не так. Ця дурепа сама закохалася в Матвія.

Лера заплакала, але мовчки. Матвій обійняв її міцніше.

— Коли вона завагітніла, я спочатку зраділа. Вирішила: дитиною прив’яже його. Коли дізналася, що буде трійня, то ще краще. Троє дітей — це витрати, втома, тиск. Я думала, вони швидше зламаються. Змушу Леру повернутися до його батька, увійти в дім, а там уже доведемо справу до кінця.

Але Лера привела Матвія сюди й сказала, що вони залишаються. Що не проситимуть грошей. Що не збираються миритися зі Станіславом заради вигоди.

Я вмовляла її. Тиснула. Кричала. Вимагала, щоб вона змусила чоловіка повернутися до міста. Нічого. Вона дивилася на свого Матвія так, ніби крім нього їй ніхто не потрібен.

Я намагалася вигнати їх із дому, але Павло став проти мене. Сказав: дім його, молоді залишаться. Він почав допомагати їм із дітьми, ночами вставав, візочок катав, Леру жалів. Ще й мене намагався змусити няньчитися.

Раїса зло подивилася на колишнього чоловіка.

— А я не для того двадцять років чекала помсти, щоб міняти підгузки онукам мого ворога. Не для того ростила доньку, щоб вона зрадила мене заради його сина.

Ми посварилися остаточно. Я пішла, потім розлучилася. Оселилася в сестри на іншому кінці селища. Думала, хоч цього дому позбудуся. А потім дізналася, що Матвій будує тут базу відпочинку.

Вона махнула рукою в бік огородженої території.

— Було тихе селище, а він вирішив зробити прохідний двір. Туристи, машини, шум, чужі люди. Я писала скарги куди тільки могла. Намагалася зупинити. Але він усе одно все оформив, пройшов перевірки й відкрив свою справу. Тепер його тут мало не героєм вважають.

Вона важко задихала.

— Отака сімейка. Батько зламав мені життя. Син забрав доньку й переробив моє селище. А я, значить, маю мовчати?