Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

— І це все? — Він з розмаху копнув мішок, принесений бабою Лідією. — Ми чекали всю зиму, а ви вирішили відбутися рештками?

— Більше в мене немає, — тремтячим голосом відповіла жінка. — Я принесла все, що збереглося.

Ватажок перекривив її, схопив за зап’ясток і різко вивернув руку. Баба Лідія скрикнула й упала навколішки. Селище завмерло. Раніше зграя підпалювала хати й била тих, хто чинив опір, але під час збору продуктів хоча б удавала, що дотримується якоїсь межі. Тепер зникла й вона.

Данило Петрович підійшов останнім. Він ніс маленький мішок картоплі — все, чим володів. Ватажок упізнав старого й розтягнув губи в злій посмішці.

— Знову ти, ліснику. Що приніс?

— Картоплю.

— Тільки це? Ти вирішив з мене посміятися?

Один із молодих чоловіків уже стиснув у руках биту. Данило Петрович не відступив.

— Я віддав усе, що міг. Більше в мене нічого немає.

Ватажок наблизився й ударив його кулаком у груди. Старий похитнувся, але втримався. Наступний удар припав у живіт. Повітря враз вийшло з легень, тіло зігнулося, перед очима поплив сірий туман.

— Думаєш, з тобою церемонитимуться через вік? — процідив бандит. — Зараз зрозумієш, як треба розмовляти.

Люди дивилися, не маючи сили зрушити з місця. Баба Лідія схлипувала, притискаючи ушкоджену руку. Остап Андрійович відвернувся, ніби це могло позбавити сорому. Богдан Степанович стояв із побілілим обличчям і стиснутими кулаками. Кожен розумів: спроба втрутитися дасть головорізам лише новий привід для розправи.

Ще один удар збив Данила Петровича навколішки. У роті з’явився металевий присмак, із розбитої губи потекла кров. Молодий бандит із битою підійшов ближче й заніс її над головою старого.

Старий чув перелякане дихання односельців і важкі кроки над собою. Спробував спертися долонею об землю, але рука підігнулася. У цю коротку мить особливо гостро прийшло розуміння: розбійники впевнені у своїй безкарності саме тому, що кожен житель змушений боятися за сусіда, дім і останні запаси. Вони били одного, тримаючи в покорі всіх. Данило Петрович не просив пощади, хоч новий удар міг стати для нього останнім.

У цю мить з боку лісу пролунав протяжний гавкіт, що перейшов у низьке глухе гарчання. Звук прокотився над хатами з такою силою, що всі мимоволі повернулися до узлісся. То був не переляканий голос і не випадковий відгук бродячого собаки. У ньому чулося попередження.

Хлопець завмер, не завершивши замаху. Ватажок повільно обернувся. Кілька секунд на краю лісу нічого не відбувалося. Потім гілки здригнулися, і між деревами майнули два знайомі силуети. Сіро-чорний кобель і сука з рудими підпалинами вискочили на відкрите місце. Вони стрімко мчали до селища, притиснувши вуха й витягнувшись у бігу. Шерсть на загривках стала дибки, в оскалених пащах зблиснули ікла. Данило Петрович підвів голову й упізнав Грома та Ладу…