Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

Гром зупинився на порозі, втягуючи вологе весняне повітря. Лада стояла за його плечем. Кобель першим вийшов на подвір’я, озирнувся й обернувся до старого. Слідом, трохи накульгуючи, показалася сука.

Селище ще спало. Лише півні перегукувалися за парканами, а з дахів рівно капала тала вода. Собаки стояли посеред подвір’я, ніби заново звикали до відкритого неба й далеких лісових запахів.

— Ви вільні, — сказав старий і розчинив хвіртку. — Тепер вибір за вами.

Гром наблизився до хвіртки, але на півдорозі зупинився. Лада підійшла до господаря й м’яко торкнулася носом його долоні. Потім обидві вівчарки побігли по рихлому снігу. Біля лісу кобель затримався й іще раз озирнувся. Данило Петрович підняв руку, не довіряючи голосу. За кілька митей собаки зникли серед дерев.

Повернувшись до сараю, старий відчув незвичну порожнечу. Солома ще зберігала тепло, біля стіни стояли миски, на покривалі лишилися клапті шерсті. Він знав, що вчинив правильно, і все ж це рішення не позбавляло болю. За довгі місяці Гром і Лада стали єдиними живими істотами, яким він щовечора міг розповідати все, що раніше говорив Ганні.

Того дня Данило Петрович кілька разів за звичкою прямував до сараю. Уже брався за ручку дверей, згадував, що годувати більше нікого, і повертався на подвір’я. Спорожніле обійстя теж здавалося незвично тихим. Раніше він чекав вечора, щоб почути, як Гром підводиться назустріч, а Лада коротко стукає хвостом по соломі. Тепер знайомий розпорядок обірвався, залишивши по собі години, які не було чим заповнити.

Весна швидко вступала у свої права. Вулицями бігли струмки, на проталинах з’явилася трава, люди почали готувати городи. Данило Петрович майже щодня ходив знайомими стежками, виглядаючи серед стовбурів сіро-чорну спину чи руді підпалини. Вівчарки не показувалися.

Якось біля криниці його зупинив Остап Андрійович.

— Відпустив таки?

— Відпустив. Як і обіцяв.

— Мабуть, так краще, — пробурмотів сусід. — Люди вже зовсім змучилися. Боялися за худобу.

Данило Петрович мовчки набрав води й пішов. У нього не було бажання знову пояснювати те, чого сусіди однаково не побачили б його очима.

Увечері, коли березень уже поступався місцем квітню, старий сидів на ґанку й дивився, як сонце ховається за лісом. Здалеку долинув протяжний собачий голос. Він був низький, знайомий і такий виразний, що Данило Петрович підвівся.

— Живий, отже, — прошепотів він, витираючи вологу з вій. — І Лада поруч. Більше мені нічого не треба.

Однак кінець квітня приніс не лише цю тиху радість. Ближче до вечора на центральній вулиці знову заревли мотори. Чорний позашляховик і старий фургон зупинилися там само, де восени. Із машин вийшли ті самі п’ятеро, але тепер у їхніх рухах відчувалося ще більше роздратування.

— Ну що, скучили? — вигукнув ватажок. — Ми повернулися по те, що ви нам заборгували.

Жителі почали виходити з домівок. Після зими запасів лишилося небагато, а новий урожай іще не виріс. Люди несли останні мішки, банки й продукти, сподіваючись віддати те, що вимагають, і якнайшвидше позбутися непроханих гостей. Але ватажок, оглянувши скромну купу біля машин, потемнів на виду. Було ясно: цього разу звичайним грабунком справа не скінчиться…