Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

Шуруп хотів заперечити, але подивився Князеві в очі й промовчав. У цих очах уже не лишилося нічого людського, тільки біль, злість і вражене самолюбство. Князь оголосив війну тому, чого не розумів, і відступити вже не міг.

21 жовтня, рівно через тиждень після першого візиту, вони знову поїхали на хутір. Тепер на двох машинах у багажниках лежали каністри з бензином, монтування й бити. Не поїздка по гроші — каральна експедиція.

Ліс зустрів їх туманом, молочно-білим, щільним, таким, що глушив звуки. Фари грузли в ньому вже за кілька метрів. Шуруп вів майже навпомацки й щось беззвучно шепотів. Князь сидів поруч, колишучи хвору руку.

Хутір виринув із туману, наче примара. Вікна були навхрест забиті свіжими дошками. З труби не йшло ані димку.

— Виходь, відьмо! — крикнув Князь. — Тиждень минув.

І тут з-за рогу хати вийшов пес, той самий, сірий, величезний. Він і тепер не гавкав, лише вишкірив жовті ікла, а шерсть на загривку стала дибки.

— Прибери шавку! — заверещав Лисий, замахуючись каністрою.

Пес коротко загарчав і стрибнув не на Лисого, а на Болта, який стояв найближче. Болт зреагував миттєво, як на рингу. Монтування свиснуло й опустилося псові на хребет. Щось гидко хруснуло. Пес упав, спробував підвестися, волочачи задні лапи. Другий удар припав по голові. Ні виску, ні скавчання. Миттєва смерть.

І після неї тиша стала такою, що було чути, як у Шурупа цокотять зуби.

— Початок покладено, — процідив Князь, переступаючи через тіло. — Лисий, бий вікна, лий бензин на ґанок.

Лисий з розбігу вдарив у забите вікно. Дошки тріснули, скло посипалося досередини. Потім він відкрутив кришку каністри й почав поливати сходи. Різкий запах бензину перебив запах вогкості.

— Підпалюй.

Лисий чиркнув сірником. Голівка відлетіла. Другий зламався в тремтячих пальцях.

— Дай сюди.

Князь вихопив коробку лівою рукою. Вогник спалахнув, і тієї миті, коли він уже опускав сірника до мокрих дощок, двері з гуркотом розчинилися. Порив вітру, що взявся нізвідки в нерухомому тумані, загасив вогонь.

На порозі стояла Зоя. У руках вона тримала згорток, замотаний у брудну промаслену ганчірку.

— Не пали, — сказала вона. Голос звучав утомлено. — Не бери гріха на душу. Він тобі й так не до снаги.

Вона довго подивилася на мертвого пса, потім знову підвела очі.

— Мого сторожа вбили. За це спитають, але ви по плату приїхали. Беріть.

Вона простягнула згорток.

— Там що, гроші, золото?

Очі Князя жадібно блиснули.

— Плата. Те, по що прийшли, те, чого варті.

Князь кивнув Лисому. Той тремтячими руками взяв згорток і ледь не впустив. Кілограми два, не менше.

— Відкриєш, коли місяць увійде в повну силу, — сказала Зоя, дивлячись Артемові в очі. — Раніше не можна. Раніше відкриєш — сам не радий будеш. Така умова: «Забереш і дорогу сюди забудеш».

У запаленій голові Артема вже крутилися картини: царські червінці, персні, сережки з камінням. Стара зламалася, злякалася вогню, а сірники й вітер — збіг обставин.

— Домовилися, бабо, але якщо там черепки, я повернуся й власноруч тебе задушу.

— Їдьте, — відповіла вона, — поки туман білий.

Вони їхали переможцями, так їм здавалося. Від згортка на колінах у Лисого йшов дивний запах: сира земля, іржа й щось солодкаве, наче ладан у церкві на відспівуванні.

На виїзді з лісу, там, де ґрунтівка впиралася в асфальт, на узбіччі стояв міліцейський УАЗик. Поруч курив дільничний капітан Микола Федорович Коваленко. Старий утомлений чоловік із сірим обличчям і чіпким поглядом.

Він провів очима вісімку, побачив посмугований борт, помітив згорток на колінах у Лисого й підняв руку.

— Від Ткач їдете?

— Від неї, начальнику? — усміхнувся Артем у вікно. — Навідали стареньку, домовилися про співпрацю.

Коваленко похитав головою й дістав нову сигарету.

— Дарма ви це, Тьома! Ой, дарма! Років десять тому голова колгоспу «Зоря» Степан Шульга вирішив на місці її ху свинарник поставити. Місце зручне, струмок поруч. Пригнав бульдозер. Зоя вийшла, слова не сказала, просто подивилася на бульдозериста. А той, тверезий, здоровий мужик, раптом розвернув машину й загнав її просто в болото. По саму кабіну втопив, сам ледве вибрався.

— А голова? — хрипко спитав Шуруп.

— А голова через три дні повісився у своєму сараї. Я сам його знімав, записку читав. Там було: «Вони шепочуть мені у вуха, більше не можу». А в кишені в нього знайшли жменю кладовищенської землі…