Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною

Марина висунула нижню шухляду столу, дістала службову зброю, перевірила магазин, повернула пістолет у кобуру. Потім підняла слухавку закритого зв’язку й набрала номер, якого не було в жодному відкритому довіднику.

— Ярошенко, — сказала вона, коли на лінії з’явився сухий чоловічий голос. — Потрібна група. Терміновий виїзд у регіон. Місцева злочинна структура погрожує цивільній особі. Працюємо приховано, без шуму, з повним спорядженням.

— Масштаб? — спитав командир.

— Організоване угруповання. Місцева поліція корумпована. Є загроза життю літньої жінки. Для мене це особисте.

На тому кінці не було ні здивування, ні зайвих запитань. Ярошенко знав Марину давно. Знав, що якщо вона вимовила «особисте», значить ситуація вже вийшла за межі звичайного чергового реагування.

— Скільки часу?

— До світанку ми маємо бути на місці.

— Зрозумів. Піднімаю людей.

Марина поклала слухавку, підвелася, надягла темне пальто й затрималася біля вікна. За склом велике місто жило нічним життям: рідкісні машини тягли світлові смуги по мокрому асфальту, десь блимали вікна, вдалині шуміла магістраль. Тут, у теплі кабінету, можна було б сховатися за процедурою, за посадовими інструкціями, за словами «ми зробимо все можливе». Але вона надто добре знала ціну цим словам, коли проти старої жінки стоїть банда.

За годину нічним шосе вже йшла невелика колона. Непримітні мікроавтобуси без зайвих знаків, седан попереду, приглушені фари, сухі короткі переговори закритим зв’язком. Усередині машин сиділи люди в чорній формі без шевронів. Вони перевіряли спорядження мовчки, звичними рухами. Ніхто не питав, навіщо виїжджати через один-єдиний будинок. У їхньому світі таких запитань ставили лише недосвідчені.

У седані Марина дивилася на дорогу. Осінні дерева миготіли обабіч, фари вирізали з темряви мокрий асфальт і тут же віддавали його назад ночі. У голові в неї складалася схема міста, якого вона майже не знала: приватний сектор, ринок, казино, автосалони, місцева поліція, глава угруповання, його люди, гроші, зброя. Будь-яка злочинна система тримається не лише на страху. У неї є кров, нервові вузли й серце. Треба було знайти серце й ударити так, щоб уся конструкція почала задихатися.

У цей самий час Бугай зі своїми поплічниками сидів у ресторані, пив дорогий алкоголь і переказував історію про «онуку», яка нібито всіх закопає. Вони реготали, стукали склянками по столу, сперечалися, хто першим сяде на бульдозер. У їхньому світі завтрашній день уже був вирішений: стара піде або її приберуть разом із домом, Крук отримає ділянку, а вони — свою частку.

Ніхто з них не знав, що мокрою трасою до міста наближаються люди, яким не потрібні були ні крики, ні показна жорстокість. Вони працювали інакше. Тихо, точно, без права на помилку. І попереду цієї колони їхала жінка, яка не збиралася просити бандитів про розсудливість…