Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Оксана повернулася раніше, ніж звичайно. День у школі тягнувся нескінченно: уроки, запитання учнів, зошити, розмова із завучем. Але серце чомусь увесь день було тривожним. Вона йшла додому швидше, ніж зазвичай, і ще біля хвіртки побачила сліди машини, дитячі відбитки на снігу й зрозуміла: хтось приїхав.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Назар.

— Мамо.

Оксана скрикнула. Сумка із зошитами впала на підлогу. Вона кинулася до сина, обійняла його, потім відсторонилася, щоб роздивитися, знову обійняла. Плакала й сміялася водночас.

— Синочку! Як же ти виріс. Який став… Господи, та ти зовсім чоловік.

— Усе одно твій, — усміхнувся Назар.

— Мій. Мій хлопчик.

Олена стояла трохи позаду, зніяковіла, з м’якою усмішкою. Оксана підійшла до неї, обережно обійняла.

— Здрастуй, донечко. Ласкаво просимо. Дякую, що приїхали.

— Здрастуйте, Оксано Михайлівно.

— Яка я тобі Оксана Михайлівна? Мама, якщо зможеш. А якщо поки важко — як серце підкаже.

Сергійко визирнув з-за Олениної спідниці.

— А я Сергійко.

— Знаю, — Оксана присіла перед ним. — А я твоя бабуся, якщо ти не проти.

Хлопчик подумав, потім обережно обійняв її за шию.

— Не проти.

Оксана притиснула його до себе й відчула, як нова, несподівана ніжність наповнює груди. Ось він, онук. Не по крові, але хіба це головне? Хіба не бачила вона, як Назар дивиться на хлопчика? Хіба не чула в листі, що він любить його як рідного?

— Ну що ж ви нічого не їли? — заметушилася вона. — З дороги ж. Зараз усе розігрію. Лено, тобі не можна голодувати. Сідайте.

— Сергійка ми нагодували, — сказав Назар. — Олена теж перекусила. Вона тепер увесь час хоче їсти.

Він ніжно погладив живіт дружини.

— А я на тебе чекав. Хотів із тобою за стіл сісти.

Оксана знову ледь не розплакалася.

— Зараз, синочку. Зараз влаштуємо справжню вечерю.

Назар дістав із сумки маленьку коробку.

— Це тобі. Ми з Оленою вибирали. Не знаю, чи сподобається.

Оксана відкрила коробочку й ахнула.

— Парфуми… Дорогі, мабуть.

— Нормально, мамо. Не думай про гроші.

— Вам самим треба. Дитина скоро народиться.

— Заробимо. Ти краще понюхай.

Вона обережно зняла кришечку. Тонкий аромат піднявся з флакона, незвичний, святковий, майже розкішний. Оксана усміхнулася.

— Ніколи в мене таких не було.

— От тепер будуть.

Грюкнула хвіртка. Оксана завмерла. Серце забилося швидко.

— Це, мабуть, Соломія? — спитав Назар.

— Ні, — тихо відповіла Оксана. — Це Степан.

Вона сказала це й одразу відчула себе винною перед сином, ніби скоїла щось неправильне. Назар помітив, як змінилося її обличчя: тривога, прохання, страх бути засудженою. Він раптом побачив не строгу матір, не вчительку, не жінку, яка завжди все витримає, а людину, чиє щастя зараз залежить від його реакції.

Степан увійшов, зупинився біля порога, швидко зрозумів ситуацію. Він не поліз із обіймами, не став зображати радість більшу, ніж доречно. Підійшов до Назара й простягнув руку.

— Добрий вечір. Степан.

Назар підвівся. На мить Оксана затамувала подих. Потім син потиснув простягнуту руку.

— Назар. Мамин син.

І, сказавши це, обійняв Оксану за плечі. Вона полегшено видихнула й на секунду притулилася щокою до його грудей.

— Мій синочку, — прошепотіла вона.

Соломія прибігла за пів години, влетіла в дім, як вихор, повисла на шиї в брата й уже не відходила від нього весь вечір. Говорили всі разом: про дорогу, про службу, про майбутню дитину, про Дарину й Максима, про листи, про весілля Соломії, яке маячило попереду. Оксана накрила стіл, дістала все найкраще, Степан допомагав, Олена намагалася встати, але її садили назад.

Сергійко швидко освоївся. Спершу сидів поруч із Оленою, потім перебрався до Назара, згодом обережно підійшов до Степана. Той показав йому, як із серветки зробити кораблик, і хлопчик засміявся. За кілька хвилин Сергійко вже сидів у Степана на колінах і щось шепотів йому на вухо.

Назар дивився на це й відчував дивні ревнощі. Не до Степана навіть, а до самого життя, яке переставило людей місцями без його згоди. На цих колінах міг би сидіти його батько. Йому, Миронові, Сергійко міг би шепотіти свої таємниці. Батько міг би сміятися, балувати онука, бути частиною цього столу. Але місце виявилося зайняте іншим чоловіком — спокійним, уважним, чужим і вже майже своїм.

І водночас Назар бачив матір. Вона усміхалася. Не вимучено, не заради гостей, а м’яко, світло, як людина, яка вперше за довгий час не чекає удару. Він помітив, як Степан подає їй тарілку, як непомітно прибирає з краю столу гарячий чайник, щоб Сергійко не зачепив, як дивиться на Оксану, коли думає, що ніхто не бачить. У цьому погляді не було господарського права. Була бережність.

Пізно ввечері, коли посуд уже майже прибрали, Оксана й Назар залишилися на кухні вдвох. Решта ніби навмисне розійшлися: Соломія повела Сергійка дивитися старі іграшки, Олена прилягла, Степан вийшов у двір перевірити, чи не замело доріжку.

Оксана мила чашки й ніяк не наважувалася почати розмову. Назар підійшов і вимкнув воду.

— Мамо, залиш. Сядь.

Вона витерла руки рушником і сіла навпроти. Очі її були втомлені, тривожні.

— Ми зі Степаном збираємося одружитися, — сказала вона, дивлячись не на сина, а на край столу.

— Я зрозумів.

— Ти сердитимешся?

Назар довго мовчав. Потім спитав:

— Це правда, що батько все життя був із Мирославою?

Оксана заплющила очі.

— Правда.

— Він ішов до неї, а ти прийняла його назад?

— Так. Тобі не писали. Я заборонила. Боялася, що це вдарить по тобі там, де ти був.

— Мамо…

Він пересів ближче й обійняв її. Оксана одразу заплакала — тихо, без сили, ніби сльози самі знайшли дорогу.

— Я не хотіла перекладати на тебе цю мерзоту, синочку. Ти не винен. Ні в чому. І батько для тебе батько. Я не хочу відбирати його в тебе.

— Я люблю його, — сказав Назар глухо. — Як і тебе. Хоч він і накоїв такого, що в мене в голові не вкладається. Але менше любити я його від цього не можу.

— І не треба. Просто поговори з ним. Нехай не приходить сюди, не ображає мене, не намагається повернути те, що сам зруйнував. Я втомилася, Назаре. Мені справді дуже важко.

— Я поговорю, — пообіцяв він. — Завтра піду до нього.

— Тільки не сваріться.

— Постараюся.

Назар сказав це й сам зрозумів, що обіцянку буде важко виконати. Дитяча любов до батька жила в ньому поруч із новою, дорослою злістю. І обидві були однаково сильні…