Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

До Мирослави Назар вирішив іти сам. Олену з Сергійком брати не хотів: невідомо, як його зустрінуть, у що виллється розмова, якою виявиться та жінка тепер, коли перестала бути веселою тіткою Мірою з дитинства й стала причиною материних сліз.

Дорогою він згадував її колишню. Вона приходила до них на свята, приносила цукерки, голосно сміялася, тискала його за щоки.

— Красень росте, — казала вона. — Дівчата потім плакатимуть.

Оксана тоді строго відповідала:

— Йому спершу про навчання думати треба.

А Мирослава підморгувала Миронові. Тоді Назар вважав це звичайним жартом дорослих. Тепер кожне таке підморгування, кожен сміх, кожен випадковий дотик у пам’яті забарвлювалися брудним кольором.

Особливо ясно сплив один зимовий вечір. Назарові було років десять. Почалася сильна заметіль, така, що ліхтарі перетворювалися на каламутні плями. Він учився у другу зміну, і батько приїхав за ним на вантажівці. Назар заліз у кабіну й побачив там Мирославу.

— Привіт, красунчику, — сказала вона й обійняла його за плечі. — Побоялася в таку хуртовину додому йти, от твого тата попросила підвезти.

Коли вони зупинилися біля її дому, Мирон вийшов разом із нею. Назар залишився в кабіні. Через бокове дзеркало він побачив, як Мирослава поправила батькові шарф, а Мирон нахилився й поцілував її. Не в щоку, не по-дружньому. Тоді хлоп’яче серце в нього провалилося кудись униз.

Батько повернувся веселий.

— Тепер додому, сину.

Назар мовчав.

— Ти чого надувся? Захворів?

Мирон приклав долоню до його лоба. Назар відштовхнув руку.

— Я бачив, як ти тітку Міру цілував.

Батько почервонів. Назар пам’ятав це досі.

— Це по-дружньому, — сказав Мирон. — Ми ж із нею і з Богданом друзі. Нічого такого. Не вигадуй.

— З дядьком Богданом ти так не цілуєшся.

— Назаре, чесне слово. Я люблю тільки маму. З Мірою ми просто друзі. І нікому не розповідай, а то люди подумають усяку дурницю.

Чесне слово батька тоді означало для Назара все. Чоловіче слово. Справжнє. Він повірив. А тепер розумів: батько обманув його вже тоді, дивлячись просто в очі.

Двері квартири відчинила Мирослава. Побачивши Назара, вона спершу здивувалася, потім усміхнулася колишньою усмішкою.

— Назаре! Приїхав, красунчику? Ну проходь, раз прийшов.

— Здрастуйте.

Він простягнув їй букет. Купувати квіти не хотілося, але прийти з порожніми руками виховання не дозволило.

— Батько вдома?

— Мироне! — крикнула вона. — Іди сюди. Твій красень приїхав.

Мирон вийшов із кімнати й застиг. Потім обличчя його осяялося.

— Назаре! Синку!

Він кинувся до нього, міцно обійняв. Назар теж обійняв батька й одразу відчув, як той змінився. Під руками були вже не колишні широкі плечі, а щось утомлене, опале. Волосся сильно посивіло, обличчя прорізали зморшки, очі стали глибшими й тривожнішими. Батько постарів. За кілька місяців — ніби за роки.

— Проходьте до кімнати, — сказала Мирослава. — Чого в передпокої стояти?

Вони сіли на диван. Мирон усе не випускав сина, тримав його за плече, ніби боявся, що той зникне.

— Надовго ти? — питав він. — Як служба? Як дружина? Мати рада, мабуть?

— На два тижні. Мама рада. Скоро дідом станеш.

— Дідом, — повторив Мирон і усміхнувся так розгублено, що Назарові стало боляче.

Мирон раптом уявив, як могло б бути інакше. Він сидить удома, поруч Оксана, приїжджає Назар із дружиною й хлопчиком, усі шумлять, накривають стіл, сміються, говорять про майбутню дитину. Це була б його сім’я. Його місце. А тепер він сидить у чужій квартирі, поруч із Мирославою, і не знає, чи має право радіти.

— Мирославо, — сказав він, — збери щось на стіл. Син не щодня приїжджає.

— Нічого немає. Борщ тільки є. Ти ж борщу хотів.

Мирон почервонів.

— Не треба, — швидко сказав Назар. — Я не голодний.

— Хоч чаєм напої, — тихо попросив Мирон. — Чого стоїш?

Мирослава неохоче пішла на кухню.

Назар дістав зі спортивної сумки легку теплу куртку темно-синього кольору.

— Це тобі, тату. Хороша річ. Тепла, майже невагома. Може, трохи завелика буде — ти схуд.

Мирон узяв куртку обережно, як щось дороге.

— Дякую, синку. На светр надіну. Буде якраз.

— Приміряй.

Мирон слухняно надів куртку. Вона справді була трохи вільна, але пасувала йому. До кімнати повернулася Мирослава з підносом і одразу зупинилася.

— Оце краса. Зніми-но, Мирончику, дай я приміряю.

Мирон за звичкою зняв куртку й простягнув їй. Мирослава наділа, покрутилася перед дзеркалом у передпокої.

— Наче на мене шита. Дякую, Назаре. Батькові вона велика, а мені саме враз. Носитиму.

Назар повільно підвівся.

— Зніміть. Це подарунок батькові.

— А що, на ній написано, що вона чоловіча? Куртка й куртка. Мені потрібніше.

— Я сказав: зніміть і віддайте батькові.

Мирослава подивилася на нього вже без усмішки.

— Як ти розмовляєш у моєму домі?

— Поки ввічливо. Не змушуйте інакше.

— Ось воно, виховання вчительки. Доньки хамки, син туди ж.

У Назарі щось клацнуло.

— Не смійте говорити про мою матір. Жодного слова. Ви не маєте права навіть її ім’я вимовляти.

— Ой, налякав.

— Я прийшов до вас як до людей. Але бачу, з вами по-людськи не можна.

Мирон підвівся.

— Синку, не треба.

— Тату, я не збираюся скандалити. Я хотів поговорити. Але спершу нехай вона зніме те, що їй не належить.

Мирослава, пирхнувши, зняла куртку й кинула її на диван.

— Забирайте свою коштовність. Прийшов, мабуть, батька до матері повертати? Послом миру призначили?

— Ні, — відповів Назар. — Мама в березні виходить заміж. Повертатися батькові нікуди. Він остаточно ваш.

Мирославу ніби окропом обдало. Але ще сильніше змінився Мирон. Обличчя його зблідло, губи посіріли, погляд став порожнім. Він схопився рукою за край дивана.

— Тату? — Назар ступив до нього. — Тобі зле?

— Нічого, — видавив Мирон. — Вік. Буває.

— Сядь.

— Я сиджу.

Мирослава сплеснула руками.

— Довів батька! Хоч би думав, що він не хлопчик.

Мирон несподівано різко подивився на неї.

— Досить. Від тебе швидше зле стане.

Назар поклав руку йому на плече.

— Тату, тут поруч є кафе. Ходімо посидимо спокійно. Поговоримо без крику.

— Ходімо, — сказав Мирон. — Я хочу з сином поговорити.

— Звісно, — зло кинула Мирослава. — Зараз до матері його поведе.

— Я сказав: мама виходить заміж, — повторив Назар. — Не треба чути тільки те, що вам зручно.

Він допоміг батькові вдягнутися, взяв куртку, яку привіз, і вони вийшли. Мирослава залишилася у дверях, дивлячись їм услід. Мирон ішов повільно. Назар підтримував його під лікоть і відчував, як сильно тремтить батькова рука. У цю хвилину злість відступила. Залишився жаль — важкий, дорослий, від якого не легше ні тому, хто жаліє, ні тому, кого жаліють…