Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

У кафе було тепло й напівпорожньо. За дальнім столиком сиділи двоє чоловіків, біля вікна жінка годувала дитину булочкою, офіціантка нудьгувала біля стійки. Назар вибрав місце в кутку, щоб їм ніхто не заважав.

Мирон спочатку казав, що нічого не хоче, але, коли принесли гаряче, став їсти швидко, майже жадібно. Назар дивився на нього й стискав зуби. Батько завжди любив домашню їжу. У дитинстві Назарові здавалося, що мати готує не просто тому, що треба, а щоб кожен, хто повернувся додому, розумів: на нього чекали. Тепер батько їв так, ніби давно не сидів за нормальним столом.

— Ще замовлю, — сказав Назар.

— Не треба. Дорого.

— Їж, тату.

Він покликав офіціантку й попросив ще порцію. Мирон хотів заперечити, але тільки махнув рукою. Втомився сперечатися. Втомився взагалі.

Спочатку вони говорили про просте. Про службу, про дорогу, про здоров’я Олени, про Сергійка, який виявився спритним і смішним хлопчиськом. Мирон усміхався, слухав, ставив запитання. Але за його усмішкою Назар бачив страх. Батько чекав головної розмови й боявся її.

— Значить, мати справді заміж виходить? — спитав Мирон нарешті.

— Справді.

— За Степана?

— Так.

Мирон відсунув тарілку.

— Шкода. Я сподівався, ти приїдеш і вмовиш її пробачити мене.

Назар опустив очі.

— Я теж їхав із думкою, що, може, можна щось виправити. Але тепер бачу: вже не можна.

— Чому не можна? — Мирон подався вперед. — Поки живі, все можна виправити. Люди й не таке пробачають.

— Мама вже пробачала.

— Один раз. Можна ще.

— Тату, ти сам розумієш, що говориш?

Мирон стиснув пальці на краю столу.

— Я втратив її, Вово… Назаре. Втратив дім. Дітей. Усе. З Мирославою в мене життя немає. Ти бачив. Там скандали, образи, порожнеча. Нічого нас не тримає. Я думав, любов. А яка це любов, якщо поруч із нею мені все важче?

— А з мамою було легко?

— Було спокійно. Добре було. Я тільки пізно зрозумів. Твоя бабуся казала: таких, як Оксана, одна на сто тисяч. Я сміявся, злився, думав, мати старе торочить. А вона права була. Ми часто вважаємо себе розумнішими за батьків, а потім усе життя розплачуємося.

Назар мовчав. Йому хотілося пожаліти батька, сказати, що все владнається, що мама добра, що можна спробувати. Але він бачив Оксану поруч зі Степаном. Бачив її усмішку. І не міг заради батька відібрати в неї те, що вона нарешті знайшла.

— Поговори з нею, — попросив Мирон. — Скажи, що ти проти їхнього шлюбу. Вона тебе любить. Не захоче втратити сина. Послухає.

Назар повільно підняв на нього очі.

— Ти просиш мене шантажувати матір своєю любов’ю?

— Не шантажувати. Просто… вплинути.

— Це одне й те саме.

— Заради мене, синку. Заради батька.

Назарові стало боляче. Перед ним сидів не той сильний чоловік із дитинства, а втомлена, розгублена людина, яка чіплялася за останню надію. Але жаль не мав ставати несправедливістю.

— Проси в мене що завгодно, тату. Допомоги, грошей, зустрічі, турботи. Я не відвернуся. Але змушувати мене вибирати між тобою й мамою не треба. Ви обоє мені дорогі. І я не маю права ламати її життя заради твого пізнього каяття.

Мирон закрив обличчя рукою.

— Значить, усе?

— Не знаю. Між вами — так, мабуть. Між нами з тобою — ні. Ти мій батько. Я буду поруч, якщо зможу. Але повертати тебе в мамин дім не буду.

— Вона його любить?

— Любить.

— І він її?

— Так.

Мирон відвернувся до вікна. За склом темнів вечір, тротуаром ішли люди, які нічого не знали про його втрату. Він довго мовчав, потім сказав зовсім тихо:

— Я сам винен.

Назар не став сперечатися.

— Тату, тобі треба до лікаря. Ти сьогодні погано виглядав.

— Обійдеться. Просто по голові вдарило.

— Усе одно перевірся.

— Перевірюся.

Вони ще трохи посиділи. Мирон знову намагався усміхатися, питав про майбутню дитину, обіцяв писати, говорив, що хоче побачити Сергійка. Назар відповідав, але тривога не йшла. Батько здавався йому людиною, яка тримається на одній тонкій нитці. І ця нитка вже почала рватися.

Коли вони вийшли з кафе, Мирон відмовився, щоб син проводжав його до квартири.

— Сам дійду. Ти до матері іди. З дороги приїхав, а я тебе по своїх бідах тягаю.

— Тату…

— Іди, синку. Я радий, що ти приїхав. Справді радий.

Він обійняв Назара. У цих обіймах було стільки відчаю, що Назар ледве витримав. Потім Мирон пішов у бік старого району, де жила Мирослава, а Назар залишився стояти біля входу в кафе, поки батькова постать не розчинилася в сутінках.

Додому він повертався повільно. Йому треба було сказати матері, що розмова відбулася, що батько пообіцяв не тривожити її. Але всередині Назар відчував: історія ще не закінчилася. Мирон виглядав надто зламаним, Мирослава — надто злою, а життя надто часто б’є саме тоді, коли людина думає, що найстрашніше вже позаду.

Тієї ночі Назар довго не міг заснути. Сергійко сопів поруч у кімнаті, Олена дихала рівно, поклавши долоню на живіт. Оксана за стіною теж не спала — він чув, як вона тихо пройшла на кухню, потім повернулася. У домі було тепло, спокійно, майже мирно. Але десь в іншому кінці міста його батько, можливо, сидів у чужій кухні, поруч із жінкою, до якої прагнув усе життя і з якою так і не знайшов собі дому…

Ранок почався спокійно, майже оманливо. Назар прокинувся рано, довго лежав із розплющеними очима й слухав, як у домі поступово з’являється життя: десь скрипнула мостина, на кухні Оксана тихо поставила чайник, Сергійко уві сні щось пробурмотів і перевернувся на інший бік. Після вчорашньої розмови з батьком у грудях у Назара лишалася важкість, але він намагався переконати себе, що найтрудніше вже позаду. Мирон живий, вони поговорили, батько його почув, а значить, далі все якось налагодиться.

Оксана теж намагалася не показувати тривоги. Вона поставила на стіл сніданок, нарізала хліб, дістала варення, спитала Олену, чи добре та спала. Голос у неї був рівний, але Назар бачив: мати прислухається до кожного звуку. Їй теж не давала спокою вчорашня зустріч. Надто багато в ній було незавершеного, недомовленого, надламаного.

Після сніданку Назар запропонував Олені й Сергійкові трохи пройтися. Дитині хотілося надвір, сніг ще лежав м’якими горбиками біля парканів, а повітря було свіже, ясне. Оксана спершу хотіла вмовити їх залишитися, ніби боялася відпустити сина навіть на годину, але потім тільки усміхнулася.

— Ідіть, — сказала вона. — Сергійко зовсім засидівся. Тільки Лені не давай утомлюватися.

— Я за нею стежу, — відповів Назар і подивився на дружину так бережно, що Оксана мимоволі подумала: от би Мирон колись так дивився на неї.

Вони пішли втрьох, а дім знову спорожнів. Оксана прибрала зі столу, перемила чашки, провела долонею по скатертині. Їй треба було йти до школи пізніше, але сьогодні вона взяла вільний день: син приїхав, сім’я в домі, хіба можна йти? Вона думала, що встигне приготувати щось особливе до обіду, може, спекти пиріг, який Назар любив із дитинства.

Телефон задзвонив різко, майже зло. Оксана здригнулася. У порожньому домі цей звук здався особливо гучним.

— Алло?

У слухавці почулося важке дихання, потім голос Мирослави, високий, уривчастий:

— Оксано? Не кидай слухавку!

Оксана одразу похолола.

— Що сталося?

— Де твій син? Він удома?

— Назар пішов гуляти з родиною. Кажи, що сталося.

— Що сталося? — Мирослава майже закричала. — А то ти не знаєш! Прийшов учора твій синочок, улаштував тут виставу, батька довів! Я вже думала поліцію викликати, щоб його втихомирити. Герой знайшовся, захисник мамин!

Оксана міцніше стиснула слухавку.

— Мирославо, без крику. Що з Мироном?

— Після ресторану йому зле стало. Вночі швидку викликала. У лікарні він. Інсульт у нього, зрозуміла? Інсульт! Передай своєму Назарові спасибі. Довів батька, а тепер нехай радіє.

Слухавка різко стукнула на тому кінці. Зв’язок обірвався.

Оксана залишилася стояти посеред кухні, не одразу розуміючи, де вона і що тримає в руці. Тіло стало ватним, ноги ослабли. Вона повільно поклала слухавку на важіль, але пальці не слухалися, і апарат коротко дзенькнув. У голові повторювалося одне слово: інсульт. Мирон у лікарні. Мирон, із яким вона прожила стільки років, який зрадив, пішов, повертався, знову зраджував, тепер лежить десь один, і якщо станеться біда, вона все одно болітиме за нього, бо минуле не можна вирізати із серця ножем…