Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

— Лікар сказав, ти відновишся, якщо боротимешся, — промовив Назар, коли Мирон трохи заспокоївся. — Не одразу, не швидко, але шанс хороший. Тільки треба слухатися лікарів, займатися, не опускати рук.

Мирон сумно всміхнувся. Усмішка вийшла крива, слабка.

— А навіщо?

— Як це навіщо?

— Радості немає. Встати… куди йти? До Міри? Знову скандали слухати? До Оксани не можна. У вас своє життя. Доньки ображені. Я сам себе… зі свого життя вигнав.

— Не говори так.

— Кажу, як є. Якщо вже не помер, значить, треба виборсуватися. Щоб тягарем не бути. Хоча… кому я тепер потрібен?

Назар різко підняв голову.

— Мені потрібен. Соломії потрібен. Дарині потрібен, навіть якщо вона сердиться. Майбутнім онукам потрібен. Тату, ти накоїв багато такого, що я досі зрозуміти не можу. Але це не означає, що ми тебе викреслили.

— Оксана викреслила, — прошепотів Мирон.

— Вона має право. Ти сам це знаєш.

Мирон довго мовчав. Потім ледь помітно кивнув.

— Знаю. Тому й не злюся. Уже не злюся. На кого злитися? На неї? За те, що щаслива? На Степана? За те, що побачив у ній те, що я не беріг? На тебе? За те, що не зрадив матір? Ні. Тільки на себе.

Назар уперше почув від батька не виправдання, не роздратування, не спробу викрутитися, а справжню втомлену правду. І від цього стало ще болючіше.

— Тату, головне — жити. Далі будемо розбиратися.

— Ти мамі скажи… не винна вона. І ти не винен. Якщо Мирослава кричатиме — не слухайте. Це не ви. Це я сам. Усе сам.

— Скажу.

— І ще… не тягни мене до Оксани. Не треба їй. Нехай живе.

Назар здивовано подивився на батька. Той, мабуть, прочитав питання в його обличчі.

— Я вчора хотів… щоб ти її вмовив. А сьогодні зрозумів. Не можна. Якщо любить Степана — нехай. Я їй достатньо… життя відібрав.

— Тату…

— Не жалій. Просто запам’ятай. Чоловік іноді пізно розуміє, що головне було не там, де гарячіше, а там, де тихіше. Де зранку чай, де діти, де дружина мовчки ставить тарілку, навіть якщо ти прийшов злий. Оце життя. А я все думав, що життя — це коли серце з грудей вистрибує. Вистрибувало-вистрибувало… і довистрибувалося.

До палати зайшла медсестра з крапельницею. Вона кинула короткий погляд на Назара.

— Відвідування закінчуємо. Пацієнтові треба відпочивати.

— Ще хвилину, — попросив Назар.

— Хвилину.

Він нахилився до батька.

— Я завтра прийду. І післязавтра. Чуєш? Не думай, що ти один.

— Чую, — прошепотів Мирон. — Дякую, сину.

Назар вийшов із палати з відчуттям, ніби за ці пів години постарів на багато років. У коридорі він прихилився до стіни й кілька разів глибоко вдихнув. Йому треба було повернутися додому, розповісти матері, не налякати Олену, не дати самому собі розвалитися. Але перед очима стояв батько: слабкий, із перекошеним мовленням, але вперше по-справжньому розкаяний.

А Мирон лежав під крапельницею й дивився в стелю. Повіки важчали, думки розпливалися, але минуле раптом стало дивовижно ясним. Ніби хвороба зняла з нього шар самовпевненості, і тепер він бачив усе без прикрас: Оксану біля плити, маленьких доньок біля дзеркала, Назара в кабіні вантажівки, власну матір із суворим обличчям. Усе, що він вважав звичайним і неважливим, виявилося найдорожчим…