Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

У лікарні пахло ліками, вологими коридорами й чимось металевим. Назар знайшов відділення не одразу. Його відправляли з поверху на поверх, просили почекати, ставили запитання, ким він доводиться пацієнтові. Він відповідав коротко: син. Це слово щоразу звучало всередині нього дедалі важче.

Лікар, невисокий утомлений чоловік в окулярах, вийшов до нього після довгого очікування. Говорив спокійно, без зайвих обіцянок. Інсульт був серйозний, але не найважчий. Стан стабільний, свідомість ясна, мовлення порушене, рухи ослаблені. Прогнози давати рано. Потрібні спостереження, ліки, потім відновлення. Багато залежатиме від самого пацієнта й догляду.

— Побачити можна? — спитав Назар.

— Ненадовго. Не хвилюйте його. Розмови — спокійно, без сильних емоцій.

Назар кивнув, хоча всередині все стискалося. Як говорити спокійно з батьком, який ще вчора сидів навпроти нього в кафе й їв гаряче, а сьогодні лежить на лікарняному ліжку?

Мирон лежав біля вікна. Обличчя його здавалося сірим, перекошеним утомою. Одна рука лежала поверх ковдри, пальці рухалися слабко, ніби перевіряли, чи слухаються. Коли Назар увійшов, батько повернув голову. В очах одразу спалахнула радість, потім сором, потім щось схоже на страх.

— Тату, — Назар підійшов до ліжка й обережно обійняв його за плечі. — Ну ти що вигадав? Хворіти надумав? Ми так не домовлялися.

Мирон спробував усміхнутися. Губи здригнулися.

— Я… п-п-постараюсь… не хворіти, — вимовив він із трудом.

Назара вдарило це заїкання, переривчасте мовлення, безпорадність у голосі. Він ледве стримався, щоб не відвернутися й не закрити обличчя рукою.

— Онуків хто балуватиме? — продовжив він бадьоріше, ніж почувався. — Сергійко тебе ще не бачив. А скоро малий народиться. Ти потрібен, зрозумів?

Мирон прикрив очі, потім знову відкрив.

— Прости… с-сину. Це не через тебе. Не думай. Не через т-т-тебе.

— Мирослава сказала…

— Не слухай. Усе… через мене. Сам. Сам життя… під укіс пустив.

Він говорив повільно, борючись із кожним словом. Назар нахилився ближче.

— Не треба зараз. Лікар сказав — менше хвилювань.

— Треба, — уперто прошепотів Мирон. — Поки… можу. Я як почув… що мати твоя заміж… так ніби все в голові обірвалося. Зрозумів, що втратив. Усе втратив. Дім. Її. Вас.

Назар сів на стілець біля ліжка.

— Тату…

— З Мірою… життя немає, — продовжував Мирон. — Сам бачив. Одна лайка. Нічого спільного. Думав — любов. А вийшло… хвороба. Порожнеча. Краще б раніше… зрозумів. Краще б… не йшов.

— Зараз тобі треба думати про здоров’я.

Мирон слабко похитав головою.

— Здоров’я… це потім. Скажу тобі, поки чуєш. Сім’ю бережи. Олену бережи. Хлопчика. Дитину, яка народиться. Не повторюй мене. Не думай, що десь там… краще. Краще там, де тебе чекають. Де вірять. Де діти.

Назар відчув, як у горлі піднявся клубок. Він узяв батькову руку. Рука була суха, гаряча, дивно слабка.

— Я чую тебе, тату. Чую. І не кину свою сім’ю.

— Я матір свою… не слухав, — Мирон важко ковтнув. — Вона казала… Оксана одна на сто тисяч. А я сміявся. Дурень. Синку, слухай старших, коли вони діло говорять. Не завжди, але іноді… вони бачать далі.

— Ти ще сам усе скажеш. І мамі, і дівчатам, і онукам.

— Оксана… щаслива? — раптом спитав Мирон.

Назар відповів не одразу.

— Так.

Мирон заплющив очі. По скроні в нього скотилася одна сльоза.

— Значить… добре. Нехай. Тільки боляче. Дуже боляче, синку. Сам винен, а боляче…

Назар сидів поруч і не знав, чи можна втішати людину, яка сама зруйнувала те, за чим тепер плаче. Але це був його батько. І тому він просто тримав його руку, поки той важко дихав, намагаючись не дати новій хвилі сліз задушити мову…