Бідний студент одружився з літньою мільйонеркою, але вже за тиждень зіткнувся з її несподіваним проханням

Наступні дні він намагався жити як раніше. Робота, навчання, лікарня, розмови з матір’ю, усмішки для Ліни, безсонні ночі. Але образ Віри знову й знову спливав у пам’яті. Вона побачила в ньому не бідного студента, не людину, загнану обставинами, а когось більшого. І від цього в душі з’явилося дивне, тривожне тепло.

Удома ставало дедалі важче. Ніна слабшала, лікування вимагало нових витрат, а Ліна, як не намагалася триматися, почала частіше дивитися на брата з питанням, яке не наважувалася вимовити. Ілля втішав її, обіцяв, що все налагодиться, хоча сам уже майже не вірив власним словам.

За кілька днів в офісі задзвонив його телефон. Номер був незнайомий. Ілля відповів, очікуючи чергової ділової розмови, але почув спокійний жіночий голос.

— Ілле, це Віра. Сподіваюся, ви мене не забули.

Він випростався, здивований.

— Звісно, ні. Чим можу бути корисний?

— Думаю, цього разу корисною можу виявитися я, — мовила вона без поспіху. — Мені потрібно поговорити з вами особисто. Приїжджайте до мене завтра. Справа важлива.

Після дзвінка Ілля довго сидів нерухомо, дивлячись на телефон. Що такій жінці могло знадобитися від нього? Чому вона взагалі згадала про нього? Він уже подумав відмовитися, але думка про матір, про Ліну, про борги швидко заглушила сумніви. Втрачати йому було майже нічого.

Наступного дня він приїхав до дому Віри. При денному світлі той здавався ще величнішим: строгий фасад, високі вікна, доглянуте подвір’я, тиша, в якій чувся не спокій, а влада. Домоправителька зустріла його без зайвих запитань і провела до вітальні.

Віра чекала на нього в кріслі. На її обличчі був звичний спокій, але Ілля відразу відчув: за ним ховається щось твердо вирішене.

— Дякую, що прийшли, — сказала вона й указала на місце навпроти. — Сідайте. Нам треба обговорити дещо, що може здатися вам дивним.

Він сів, відчуваючи, як усередині все напружилося…