Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Вона знову оглянула гаманець. Він не був старим, не розмок, не потріскався. Папери всередині лишалися сухими, купюри не злиплися, картки блищали чистим пластиком. Якби гаманець лежав тут місяцями, його давно б підібрали, залили дощі, зіпсували снігом і брудом. Отже, хтось залишив його недавно. Але хто? І навіщо живій людині могло знадобитися посвідчення покійника?

Оксана сховала гаманець у кишеню й пішла геть, відчуваючи, як знахідка тягне куртку вниз важким, тривожним тягарем. Гроші вона, звісно, витратила на їжу. Надто сильним був голод. Але картки й документи не чіпала. Вона знала ціну чужим обвинуваченням. Спробуй вона розрахуватися карткою — і її знову могли б затримати. Ще одного повернення за ґрати вона б не пережила.

Відтоді Оксана стала частіше підходити до могили Тараса Гордієнка. Робила вигляд, ніби проходить повз, поправляє пакет, шукає знайомий пам’ятник. Потай вона сподівалася побачити когось із родичів: раптом удасться повернути гаманець і зрозуміти, що за дивина з документами. Кілька разів біля могили нікого не було. Лише свіжі квіти з’являлися час від часу, та на лавці іноді лежали нові свічки.

Одного разу їй пощастило. На лавці біля пам’ятника сидів чоловік, повернувшись до неї спиною. Він був у темній куртці, широкоплечий, із трохи зсутуленою спиною. Оксана підійшла обережно, майже навшпиньки.

— Перепрошую, — тихо сказала вона. — Ви, випадково, не родич людини, яка тут похована?

Чоловік обернувся.

Оксана відчула, як земля йде з-під ніг. Перед нею було обличчя з пам’ятника. Тільки живе. З густою бородою, вусами, втомленими очима. Але це був він. Той самий чоловік із фотографії в документі. Той самий покійник.

— Ох, Господи… — Оксана схопилася за живіт.

Різкий біль стягнув низ живота, ніби всередині все стиснулося в тугий вузол. Вона злякалася так сильно, що в першу мить вирішила: зараз народить просто тут, між могилами. Жінка поспішно опустилася на сусідню лавку, заплющила очі й почала глибоко дихати.

— Раз… два… три… чотири… — рахувала вона, долонею погладжуючи живіт. — Тихо, маля, тихо…

Чоловік підскочив до неї.

— Вам зле? Скажіть, що зробити? Викликати допомогу?

— Ви… — Оксана насилу розплющила очі й тремтячою рукою вказала на пам’ятник. — Ви ж там. На камені.

Він обернувся, зрозумів, куди вона дивиться, і швидко сказав:

— Ні. Тобто так, на пам’ятнику я. Але я живий. Справді живий. Будь ласка, заспокойтеся. Ніякого привида перед вами немає.

Знадобилося кілька хвилин, перш ніж спазм відпустив. Оксана сиділа бліда, з мокрим чолом, а чоловік стояв поруч, не наважуючись підійти надто близько. Коли вона нарешті змогла дихати рівніше, він сів на край лавки й заговорив.

— Мені довелося влаштувати власну смерть. Іншого виходу я не знайшов. Мене намагалися вбити.

Оксана повільно повернула голову.

— Хто?