Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Він м’яко всміхнувся.

— Ви ж жінка розумна. Ходімо до води, поговоримо й хлопця візьмемо, щоб під ногами не заважав.

— Ходімо до води, поговоримо й хлопця візьмемо, щоб під ногами не заважав.

Вона стояла у дверях, стара, у накинутій хустці, і дивилася на них трьох та на хлопчиська з вивернутою рукою. Усе, що вона розставила за ці дні, — воріт, багор, ополонка, туман, — усе лишилося на своїх місцях. Чекало своєї години. Тільки тепер у її розрахунку з’явилося те, чого вона не передбачила й із чим поки не знала, що робити. Живий хлопчисько в руках тих, кого вона збиралася завести на річку по одному.

— Ходімо, — тихо сказала вона. — Тільки хлопця відпусти, Вікторе Семеновичу. Він тут ні до чого.

— Відпустимо, відпустимо, — сказав він. — Як усе владнаємо, так і відпустимо. Ходімо. Туман добрий, саме час.

І вона ступила за поріг, до своєї води, попереду трьох чоловіків, що вели за нею дитину. Вона вийшла першою, як виходять на лід, пробуючи ногою, перш ніж перенести вагу. Тієї ночі ліг такий туман, що глушить світ до витягнутої руки. За її спиною рипіли на містках чужі підошви, збивалися, шукали дошку міцнішу.

Віктор Семенович звелів засвітити ліхтар, і Гончар засвітив, і білий промінь уперся в білу млу й завис у ній марною плямою. А очі, що вже звикли було до темряви, тепер осліпли вдвічі. Баба Валя не просила гасити того ліхтаря, хай світять. У такому тумані світло не допомагає бачити. Воно заважає. І заважає не їй, бо вона йшла не очима, вона йшла пам’яттю. 30 років її ноги знали кожну дошку цих містків, кожну палю, кожну сходинку спуску й знали в темряві краще, ніж при світлі.

— Ви, Валентино Петрівно, не поспішайте, — сказав за спиною Віктор Семенович. — І дурниць не робіть, хлопчик у нас.

— Куди мені поспішати? — озвалася вона. — Ноги старі, та й дурниці мені нічим робити. Он вас скільки, а я одна.

Хлопчика вів Гончар, вивернувши йому руку. Тьома не плакав, тільки часто дихав. І це часте дихання вона весь час тримала слухом, як тримають нитку, щоб не загубити найдорожче. Позаду всіх, біля самого човна, тупцявся ще хтось, молодий, легкий. Вона впізнала Сашка за ходою. Він не підходив близько, тримався позаду, в білому, наче хотів, щоб туман сховав його не тільки від неї, а й від того, що тут зараз станеться.

Широкий, важкий Дубровський ішов другим за Віктором, і мостини стогнали. Цього вона берегла на потім. Він був із тих, кого не можна брати першим, бо перший хід завжди гучний, а на шум такі швидко обертаються.

— Вантаж вам потрібен, — сказала вона, зупиняючись біля спуску до води. — Той, із яким ваш хлопчина до мене приходив, я так зрозуміла, через нього весь сир-бор.

Віктор Семенович помовчав.

— Потрібен, — нарешті сказав він. — Раз ви, Валентино Петрівно, жінка тямуща, де він?

— Де ж йому бути? У воді.

Вона повела рукою в білизну, туди, де вгадувалася затока.

— Я тут, любий, 30 років живу. У мене для всього важкого та чужого одна дорога. На дно. Втопила я його першої ж ночі, як зрозуміла, чим пахне. Біля корча за містками, де яма. Хочеш дістати? Діставати треба з порома. Звідти багром дістанеш, а з берега там на дві сажні — й одразу урвище. Дна немає, течія.

Вона говорила це втомлено, як стара, якій уже все байдуже й хочеться тільки, щоб її дали спокій. І в її словах усе було правдою, крім одного. Ніякого вантажу в ямі не було.

— Жени пором, — сказав Віктор Семенович. — Жени.

Вона невесело всміхнулася в темряву.

— Рукам моїм уже восьмий десяток, а воріт тугий. Я його до ранку ганятиму, хай хтось молодший крутить, а я стану, покажу, де брати.

Віктор ще помовчав. Вона відчувала, як він зважує. Він чекав підступу, та в її словах підступу не було. Усе складалося саме собою, як йому було треба. Стара сама веде до вантажу, сама пропонує крутити його людям, і те, що складалося саме собою, присипляло його певніше за всі клятви. Так присипляє мисливця звір, що сам виходить на номер…