Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

— Гончаре, до ворота, хлопця віддай, — сказав Віктор Семенович.

Гончар був із тих, хто радий спихнути чужу вагу. Він сунув Тьому Дубровському. Вона почула, як змінилося дихання хлопчиська, стиснутого тепер широкою лапою. Гончар поліз до ворота, до того самого барабана, що 30 років тримав її переправу, а минулої ночі позбувся сталевого шпенька в гальмівній собачці.

Баба Валя відступила від ворота на крок до перил, наче поступаючись місцем, і стала так, щоб між нею та Дубровським із хлопчиком опинилася воротна стійка.

— Намотуй на себе, — сказала вона Гончареві. — І тримай міцніше, хлопче. Пором важкий, вода тягне.

Гончар навалився на ручку. Воріт пішов із рипом, трос натягнувся, пором відвалив від берега й завис на течії. І тут увесь тягар порома, вся сила води, що притискала його, ліг на барабан, який тепер тримала одна спрацьована пружина. Пружина здалася беззвучно. Собачка провалилася, барабан зірвався й пішов назад, розкручуючись під вагою. І ручка, за яку тримався Гончар, обернулася в його руках сліпою залізною силою.

У тумані баба Валя цього не бачила. Вона почула короткий дерев’яний тріск ручки, схлип, стогін металу, сплеск біля містків і білу млу, в яку річка беззвучно прийняла ще одну людину. Туди, за корч, у яму на дві сажні, де не було ніякого вантажу. Було тільки дно, урвище й холодна течія, яку вона знала все своє життя.

Ліхтар упав і згас у воді. Стало темно. І в цій темряві, поки Віктор із Дубровським ще тільки поверталися на сплеск, ще тільки гукали: «Гончаре! Гончаре, ти де?» — баба Валя зробила те, заради чого все це розставила.

Вона ступила не від води, а до Дубровського, в його бік, туди, де дихав стиснутий хлопчисько. І коротко, зло, по-старечому цупко вхопила Тьому за комір тілогрійки й рвонула на себе, з широкої лапи, що на мить ослабла від несподіванки, і просто у вухо йому, обпікаючи шепотом, видихнула одне:

— У очерет! Додому! Не озирайся!

Хлопчисько був сільський, легкий, і страх у нього був правильний, рятівний. Він щез у тумані, до берега, в очеретах, і через два удари його серця його вже не можна було ні побачити, ні впіймати, бо ловити дитину в тумані по очерету — однаково що ловити руками у воді.

Дубровський було рвонув за ним, та Віктор коротко сказав:

— Стій! Хай. Не він нам потрібен.

І Дубровський став, і правильно став для них. Правильно. Хлопчисько був ні до чого. Потрібна була вона. Їх лишилося двоє. І ще один молодий біля човна, який за весь цей час не зрушив з місця.

Баба Валя відступила спиною вздовж перил, до сторожки, до стіни, де біля самої води був прихилений її багор із довгим гаком. Відступала повільно, шаркаючи, кашляючи по-старечому. І в цьому кашлі, у шарканні, у зігнутій спині був увесь її захист. Бо тепер Віктор Семенович стояв у темряві над чорною водою, в якій щойно беззвучно зникла його людина. І вперше за ці дні його теплий, гладенький голос дав тріщину.

— Валентино Петрівно, — сказав він, і в голосі не лишилося тепла. — А воріт у вас, виявляється, із сюрпризом.

— Старий, — сказала вона з темряви, від стіни. — Усе ламається. І люди, і залізо.

Дубровський пішов на голос. Він був із тих, кому смерть свого не затуманює, а прояснює голову. Він не розгубився, не запанікував, він мовчки розлютився, і це було небезпечніше за крик. Він рушив уздовж перил на її кашель, на шаркання, широкий, важкий, витягнувши перед собою руки, і в правій у нього щось тьмяно біліло в темряві короткою лінією.

Ніж, не пістолет. Пістолет у такому тумані, навпомацки, по своїх же, був ні до чого, і він це знав. Ніж знав свою справу в темряві краще.

Баба Валя притиснулася до стіни сторожки й намацала за спиною багор. Пальці лягли на знайоме держално, обмотане для руки старою ганчіркою. І від цього дотику її тіло стало не старим і не молодим, а таким, яким бувало тоді, за лінією, — порожнім, готовим, таким, що рахує.

Вона не збиралася битися з Дубровським. Битися з ним вона не могла й тверезо це знала. Він був удвічі важчий і втричі сильніший. І в чесній бійці він зламав би її за хвилину, як ламають суху жердину. Вона збиралася зробити інше. Вона збиралася віддати йому те, чого він хотів, — її, стару біля води, — і віддати так, щоб, потягнувшись за нею, він утратив під ногами землю…