Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Оголила бік, оглянула рану тверезо, як оглядають чужу, промила, набила чистого ганчір’я й туго стягнула поясом, щоб тримало. Рана була не з тих, що вбивають одразу. Вона була з тих, що вбивають того, хто почне метатися, і щадять того, хто ляже й затихне.

Баба Валя лягла й затихла. Цього її теж навчили. Кров часу не додає, але й метушні не терпить.

Уранці прибігла Оксана, а з нею, чіпляючись за бабусину спідницю й увесь білий від пережитого, Тьома. Хлопчина вночі вийшов з очеретів верствою нижче за течією, промерз до кісток, але дістався додому й розповів усе, що бачив і чого не зрозумів.

Оксана, побачивши кров і сіре обличчя баби Валі, вже було заголосила щосили, та та сказала їй тихо й твердо, як кажуть ті, кого слухаються без заперечень:

— Не голоси, Оксано, пуття з виття немає. Біжи по фельдшера й дільничного веди. Сама веди за руку, щоб дорогою не звернув. Скажеш, троє втопилися на переправі вночі, а сама я порізалася, багром зачепилася. Так і скажеш. І більш нічого не кажи, що хлопчина бачив. Зрозуміла мене, Оксано?

— Зрозуміла.

Оксана за одну цю ніч зрозуміла про бабу Валю більше, ніж за всі роки поруч, і тепер дивилася на неї інакше, з тією пересторогою, з якою дивляться на людину, про яку раптом стало ясно, що знали її все життя й не знали зовсім. Вона побігла.

Дільничний Микола Федорович Шульга прийшов сірий, до пари ранку. Десять років він не помічав переправи, брав, що давали, відводив очі, спав спокійно, бо прикривати чужий тихий промисел — справа хоч і брудна, та звична, і совість від неї не так уже й ниє, коли не дивитися пильно.

Він і тепер відвів би очі, звалив би все на річку та на туман. І по всьому.

Та тільки опівдні того самого дня до райцентру, у відділок, ніким не кликаний, сам прийшов молодий хлопець із мокрою спортивною сумкою. Попросив, щоб його вислухали, й виклав на стіл папір. І проти того паперу Микола Федорович уже не зміг устояти.

Одна річ — прикривати промисел, доки він тихий. Зовсім інша — опинитися людиною, яка десять років прикривала вісьмох загиблих людей. І ось вони, усі вісім, лежать тепер перед ним поіменно, списані рукою Віктора Ткача, з датами, із сумами, з позначками, де кого шукати.

Шульга зрозумів просту річ, яку баба Валя розуміла все життя. Настає година, коли мовчати стає страшніше, ніж заговорити. І він заговорив.

Далі все пішло так, як воно йде в житті. Не відразу й не гладко, і не так, щоб одним махом. Із району приїхали одні, з області слідом — інші.

Річку біля переправи драгували три дні. Підняли те, що підняли за ці дні, й підняли, окрім трьох нових, ще й старе, давнє, що лежало за корчем із вісімдесят третього року й про що ніхто в Річному давно не згадував. І посипалися запитання. І на багато з них баба Валя, лежачи на ліжку в райцентровій лікарні, куди її все-таки відвезли, відповідала скупо, а на деякі не відповідала зовсім.

«Як одна стара жінка впоралася вночі з трьома озброєними чоловіками?» — питали її.

Вона відповідала одне й те саме, стомлено дивлячись у стелю: — Вони самі втопилися. Темно було, туман. Берег біля ключів грузький, пором зірвався. А я тут до чого? Я стара та глуха, я в сторожці лежала.

Їй не вірили й вірили. Не вірили, бо не складалося: щоб стара жінка… Вірили, бо папір Ткача важив більше, ніж уся їхня недовіра. А живий Сашко розповідав так, що записували, не перепитуючи, і розповідь його сходилася і з річкою, і зі списком, і з тим, що підняли з дна.

А про стару зрештою вирішили так, як вирішують, коли правда незручна, а винних і без неї досить. Мовляв, мимовільна свідка того, як приїжджі бандити чогось не поділили між собою та згинули по п’яні. Це було майже правдою й усіх влаштувало.

Про Світлану Андріївну Бондар вона не сказала нікому — ні слідчому, ні Сашкові, ні Оксані. Мертві не пам’ятають. Нехай у паперах так і стоїть, що стару поромницю бабу Валю тієї ночі підвело те, що вона опинилася не в тому місці, а трьох приїжджих підвели темрява, вода та власна жадібність…