Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Ну й отут сталося те, заради чого баба Валя годувала приманку картоплею першої ж ночі, заради чого давала молодому два дні дивитися, як стара його не боїться, заради чого недавно на його очах відпустила в очерет хлопчину, яким могла б прикритися. Усе це вона заклала завчасно, малими зернами, як закладають заряд, і заряд спрацював.

— Не понесу, — сказав Сашко. Голос у нього сів, але тримався. — Я, Вікторе Семеновичу, цей папір увесь читав. Там же не одна поромниця, там увесь список. Усі, хто звідси за десять років зник, і де шукати, і чиєю рукою написано. Вашою рукою, Вікторе Семеновичу. Я цей папір вам не віддам.

— Ти дурень, — сказав Віктор, і рівність його нарешті зламалася, оголивши те, що було під нею: квапливу, злу розгубленість людини, в якої з рук вислизає все разом. — Дурень малолітній. Куди ти з ним подінешся? До ментів? То менти мої. До людей згори? То люди згори мене сюди й поставили. Ти з цим папером ніде не жилець. Тебе з-під землі дістануть.

— Може, й не жилець, — сказав Сашко, і голос його віддалився, став дальшим. Він уже відступав берегом угору до дороги. — А тільки про вісьмох із цього списку я матерям розкажу й де їх шукати розкажу, а там як вийде. Я, Вікторе Семеновичу, за цей тиждень у бабці картоплі поїв, і мені той шматок відтоді в горлі стоїть, не віддам.

Баба Валя біля ворота почула, як захрускотіла під Сашковими ногами прибережна галька. Молодий ішов берегом, несучи в мокрій сумці єдиний папір, який написав сам Віктор Ткач, і написав для того, щоб підкинути його старій, а не носити при собі.

Усе життя він тримався одного правила: свого почерку ніде не лишати, бруд робити чужими руками. Один-єдиний раз він зрадив правилу, довірив папір хлопцеві-приманці, бо вважав хлопця своїм до мозку кісток. Цього одного разу й вистачило. Антагоніст потрапив у пастку, яку сам собі поставив власними ж правилами.

Вона давно розрахувала, що так і буде, якщо дати тріщині піти. Віктор Семенович це теж зрозумів і зробив останнє, чого вона терпляче від нього чекала, як чекала колись у мокрій канаві за лінією.

Розумний і обережний. У цю мить він забув і розум, і обережність та кинувся слідом за хлопцем. Не до неї, пораненої й уже небезпечної, а туди, вгору берегом, за сумкою, за своїм почерком на папері, бігом по чужій землі, якої він не знав.

Вона не рушила йому навперейми. Та їй і не було треба. Вона лише сказала йому в спину негучно, за мить перед тим:

— Там берег грузький біля самих джерел. Тримайся троса.

Він не тримався троса. Він не знав, де трос, і не знав, де джерела. І не знав, що там, де берег у тумані здається твердою мілиною, з-під нього цілий рік б’є вода й тримає над собою оманливу рухливу трясовину — ту саму, в яку 30 років тому вона звела першого, хто прийшов дізнатися, хто вона.

Вона почула, як раптово обірвався його біг, почула короткий здивований видих людини, під якою пішла земля. Почула, як трясовина прийняла його й потягла вниз, до джерел, до холоду. І як він забився, хапаючись за те, за що там хапатися не можна, кликав уже зірваним голосом, водночас обіцяючи й погрожуючи.

А потім річка біля її переправи зробила те, що робила завжди: тихо, без поспіху, без злоби. І стало тихо.

Вона так і не підвелася, сиділа біля іржавого ворота, затискаючи долонею бік, і слухала, як іде вгору берегом легкий Сашків крок, несучи правду туди, де її почують.

Трьох, що зійшли цієї ночі на її містки, забрала річка, а четвертого, молодого, вона відпустила сама, як відпустила недавно в очерет хлопчину, бо за 50 років так і не розучилася відрізняти того, кого ще можна не топити, від того, кого вже не можна лишити.

Світанок прийшов пізно й сірий. Туман піднімався повільно, шарами, і річка відкривалася під ним порожня, рівна, гладенька, ніби нічого на ній уночі не було й бути не могло.

Баба Валя не стала чекати, поки її знайдуть. Чекати чужої допомоги вона не вміла й не любила, а рана в боці не відпускала свого часу. Вона перебралася від ворота до сторожки сама, тримаючись за стіну, за перила, коротко відпочиваючи через кожні кілька кроків, і в сторожці зробила те, що колись робила над чужими й над собою…