Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

Дощ падав на обличчя. Поруч шумів струмок. Микола лежав на боці, не відразу розуміючи, де верх, де низ. Спробував підвестися — біль у нозі вдарив так, що з горла вирвався короткий стогін. Ліва гомілка була затиснута між камінням і стовбуром поваленого дерева. Папка зникла.

Ні. Він намацав її під курткою. Мокра, але ціла. Флешки не було.

Згори долинали голоси, але далеко. Потім вони стихли. Микола спробував крикнути й не зміг. Груди стиснуло, дихання стало уривчастим. Він лежав, відчуваючи, як вода підбирається до рукава, як холод входить у тіло, як темрява довкола стає щільнішою.

Він думав про Марію. Про те, що не подзвонив. Про Олену, якій так і не сказав, що зберігав усі її дитячі малюнки в нижній шухляді столу. Про те, що правда іноді виявляється надто важкою для однієї людини.

До ранку він звільнив ногу. Не тому, що біль минув, а тому, що страх замерзнути виявився сильнішим. Він різав ножем мокру кору, розхитував каміння, рвав пальці до крові. Потім повз. Не знав куди. Компас тріснув остаточно. Телефон розбився. Він рухався за течією струмка, сподіваючись вийти до старої дороги, але бурелом, туман і біль усе сплутали.

На третій день він знайшов мисливський навіс. На п’ятий — зрозумів, що ходить колами довкола одного й того самого кам’яного гребеня. На восьмий — перестав рахувати дні.

Його шукали два тижні.

Марія стояла біля вікна, коли до будинку під’їхала машина лісництва. З неї вийшов Андрій. Без шапки, з червоними очима. Він не піднявся одразу. Спершу довго стояв біля хвіртки, наче набирався сил. Марія відчинила двері ще до дзвінка.

— Де він?

Андрій зняв кашкета, хоч був без нього.

— Маріє Іванівно…

Вона вчепилася в одвірок.

— Де Микола?

— Знайшли сліди біля струмка. Потім урвище. Куртку знайшли нижче. І кров на камінні.

— Тіло?

Андрій мовчав.

— Тіло знайшли? — повторила вона, вже майже без голосу.

— Ні.

Марія вдарила його по обличчю. Не сильно — у неї не було сил. Просто долоня сама зірвалася. Андрій не відступив. На щоці в нього лишилася червона пляма.

— Ви його вбили, — сказала вона.

— Ні.

— Забирайтеся.

Він пішов. А ввечері в Марії стався напад. Олена приїхала до лікарні з мокрим волоссям, у білому халаті під розстебнутим пальтом, і всю ніч сиділа біля матері. Коли Марія прийшла до тями, першим ділом прошепотіла:

— Він живий.

Олена стиснула її руку.

— Мамо…