Чоловік думав, що вона міцно спить… Але те, що вона почула за дверима, змінило все

Дзвінок у двері пролунав сухо й різко, розбивши завислу в передпокої дзвінку тишу. На порозі стояла жінка в строго застебнутому темно-синьому пальті. З-під пухової хустки виглядали акуратні пасма короткого темного каре.

У руках вона тримала невелику потерту валізку.

— Проходьте, Тамаро Вікторівно, проходьте! — Павло метушливо ступив назустріч, підхоплюючи її багаж. — Ми якраз на вас чекаємо. Ось, знайомтеся, це Марина Михайлівна, моя дружина.

Тамара Вікторівна повільно зняла хустку. У неї були вузькі, уважні карі очі й тонкі губи, торкнуті блідою помадою. Вона подивилася на Марину довго, вивчально, немов досвідчений лікар на тяжкохворого пацієнта, від якого вже безглуздо приховувати діагноз.

— Добрий день, Марино Михайлівно. — Голос у гості виявився низьким, із ледь вловимою хрипотою. — Не турбуйтеся ні про що, я візьму всі клопоти на себе. Павло Андрійович мені все докладно описав. Вам потрібні абсолютний спокій, не варто себе навантажувати.

— Я сама спроможна вести своє господарство, — відкарбувала Марина, відчуваючи, як усередині закипає глуха хвиля протесту. — І опіки не потребую.

— Ну навіщо ж так категорично? — Тамара Вікторівна м’яко, але впевнено пройшла в коридор, уміло відтіснивши Марину плечем до вішалки. — Захворювання нервової системи — це не привід для сорому. Зараз час такий, у всіх стреси. Головне — вчасно почати приймати заспокійливі збори й дотримуватися режиму.

Соня сховалася за спину матері, тихенько смикаючи її за край кофти.

— Мамо, а тітка в нас спатиме? — тихо прошепотіла донька.

— Тітка постелить собі в залі на дивані, люба, — випередив відповідь дружини Павло. — А зараз нам із тобою час до школи. Мариночко, приляж. Тамара Вікторівна приготує обід і заварить тобі свіжий трав’яний чай. Той самий, з аптеки.

Двері грюкнули. Марина лишилася сам на сам із дивною жінкою, яка вже по-господарськи знімала пальто й акуратно вішала його на плічка в шафу.

— Ви б пішли до спальні, Марино Михайлівно, — не обертаючись, мовила Тамара Вікторівна. — Погода сьогодні сира, ноги мерзнуть. Я зараз поставлю чайник. Павло Андрійович сказав, ви часто забуваєте вимикати газ. Я пригляну.

Марина не відповіла. Вона повернулася до спальні й опустилася на край ліжка. За вікном мокрий сніг ліпив на шибки сірі, швидко танучі пластівці. Думки плуталися, мов нитки в занедбаних кошиках для в’язання.

«Невже я справді втрачаю розум? — думала вона, дивлячись на свої руки. — Адже я чітко пам’ятаю кожен крок. Чи мені це лише здається?»

За пів години до кімнати зайшла Тамара Вікторівна. У руках вона тримала невелику фаянсову чашку, від якої здіймалася густа, трохи гіркувата пара.

— Випийте, — лагідно сказала доглядальниця, простягаючи напій. — Це спеціальний збір — собача кропива, валеріана, м’ята. Павло Андрійович сам купував у центральній аптеці. Одразу легше стане, тривога мине.

Марина взяла чашку. Темна рідина пахла травами, але десь на самому дні аромату пробивалася дивна хімічна нотка, схожа на запах старого лікарського пухирця.

— Дякую, я пізніше вип’ю.

Марина поставила чашку на тумбочку поруч із годинником.

— Ні-ні, треба пити гарячим, — наполегливо мовила Тамара Вікторівна, зробивши крок уперед і затуливши собою світло з вікна. — Настій втрачає свої властивості, коли холоне. Пийте, Марино Михайлівно, я зачекаю, поки ви доп’єте…